Рецензія на фільм «Інший Світ 2»
Теж, пам'ятаю, приключилося бадилля - подивився вчора фільм «Інший світ 2 - Еволюція» (Underworld Evolution). Подивився, хоча багато хто відговорювали - говорили «не дивися, Реддер, фігня там суцільна». Усяке говорили, лякали навіть. Але я, як щирий критик, чесний і безкомпромісний (досвід показує, що по можливості треба бути чесним), їм - багатьом - не повірив (досвід показує, що вірити взагалі нікому не можна). І подивився. Тим більше, Вєталь із місяць назад підігнав на DVD непогану рулонку. Або, може, екранку, я цих тонкостей погано розумію. Лежала вона в мене, місце на гвинті гребла, як раптом осінила мене блискавка з небес - от воно, довгоочікуване видовище! Збирайтеся, дівку, у купу, щас я щось отчебучу!
Загалом ті, що застерігали, виявилися-таки праві - видовище виявилося ще те. Ганебним виявилося, прямо скажемо. Не знаю, може, це обмануті очікування свою роль зіграли, або може погана якість екранки (рулонки?), але фільм вийшов - повне говно, типу «Ультрафіолету» (див. відповідну замітку), навіть ще гірше. У цієї самої «Ультри» хоч була Міла Йовович, землячка, спортсменка й просто гарна дівчина, а ще там було багато кольору й іншого буйства фарб. В «Іншому світі» ні того, ні іншого не спостерігається, є тільки чорна й така-з-себе прикольна Кейт Бекінсейл, що хоча теж дівка справна, але до Мілки не дотягює однаково, та й гама вся геть-чисто нудна - сіро-чорно-синя, ніякого просвіту й розмаїтості. Зовсім.
Ну так добре - гама там. Гармонія. Октава. І так далі. Деякі фільми - евон, зовсім без гами обходяться. Або без октави. Чорно-білі фільми візьми - там теж гами не видать. От фільм «Мрець» із Джонні Деппом - відмінний фільм, хоча й чорно-білий. Або «Місто Гріха» (багато хто його «Містом Гріхів» називають, але можна й так, і едак). Це я до того, що без гами можна у фільмі обійтися, картинка - це хоча й важливо, але не критично. Критично у фільмі інше, а саме - сюжет. У першій частині він, треба визнати, був присутній, і навіть був, до деяких пір, зв'язковим. Вампіри там. Перевертні. Війна. Трагічна любов із щасливим кінцем. І так далі.
Війна, якщо хто не пам'ятає, там ішла між вампірами й перевертнями. А любов - між дівкою-вампіршей і пацаном-перевертнем. Хоча під кінець пацан перетворився в мутанта - піввампіра-півперевертня. Ні, не в погонах, нажаль, а навпаки - такого чорного й злісного. А цікаво б на ньому погони, напевно, виглядали.
Ну в загальному любов там палила, насправді. Такі собі Ромео й Джульєтта. Або Тристан і Ізольда, я не знаю. Але любові було багато, так. Та дівка, у виконанні Катьки Бекінсейл, навіть своїх вампірів зрадила, і самого головного (на той момент) у них завалила. Свого боса, тобто. «Сукина дочка!» - кричав їй, напевно, бос, - «Що ж ти робиш, ми ж з тобою одна родина!» «Не родина ти мені, гнида кровососуща», відповідала йому Катька й бравим змахом фамільної шаблі відрубувала місцевому Дракулі голову. І зі своїм чорненьким мутантом - це який із щасливим кінцем - кудись звалювала. Але попереджала, що повернуться. Ага, повернулася.
На самому початку другої частини нам видають довгий, на півгодини, екскурс в історію вампіроведення й історії світового вампірства й перевертнезнання. Виявляється, на початку було не слово, як деякі раніше думали. На початку було круто! Був, виявляється, такий чувак - Олександр Корвінус (по вродженій звичці переведемо поганяло на російську - Сашка Ворон). Був він безсмертний - тобто не вмирав. Він, напевно, і радий би померти - а от не виходить. Так, у кожного свої проблеми. І от один раз Сашок від нема чого робити зафігачив собі двох синів - одного назвав Маркусом, а іншого - Вільямом. Синки вийшли так собі - один вампір, іншої - перевертень (теж без погонів). Розумом обоє, мабуть, не блищали, тому прийнялися кусати все, до чого могли дотягтися, у результаті й вампірів і перевертнів розплодилося зовсім неміряне. Ворон розсердився і прийняв строгі дисциплінарні міри - Маркусу зробив жорсткий втик, а Вільяма й зовсім закрив у прикомірку. Так так і забув - на вісімсот років.
Через вісімсот років усі раптом згадали - а давайте відкриємо Вільяма й подивимося що вийде. «Напевно, помер уже», потирали руки вороги. «Порозумнішав, опам'ятався», сподівалися друзі. Кожний про своє, у загальному.
Коротше, вампіри, перевертні й сам Сашок стрункими рядами потягнулися до секретної прикомірки. І наша Катена з улюбленим мутантом - теж потягнулася. Навіщо - незрозуміло. Схоже, як у фільмі «Джентльмени вдачі»: «Усі побігли - і я побіг!». По дорозі вона поборолася з німецькими солдатами, озброїними чомусь АК-47, новим головним вампіром, що безглуздо махав крильми й пурхав як зяблик перед капотом її машини, і іншими лиховісними небезпеками цілком у дусі безсмертної гри “Super Mario Bros”. Восьмибитної. Рідка хрінь, насмілюся помітити.
Чого хоче цей новий головний вампір - до речі сказати, другий братик, Маркус, не цілком ясно. Начебто б відкопати братана, але навіщо - це для нас більша загадка. Зважаючи на все, товаришеві просто нема чим зайнятися, от він і вирішив братика відкоркувати - либонь разом чого надумають.
По ходу Маркус мочить свого старого батяню - тобто Сашка Ворона. От воно як, виявляється, з безсмертними виходить! Вісімсот років ширяв народу мозки, що безсмертний, а отут - вона! Перо під ребро та й по всьому. Напевно, Сашку це навіть сподобалося, нові відчуття й все таке, це тобі не дітей стругати, отут все по-дорослому.
Наприкінці-кінців до комірчини добираються, зарослого вовною Вільяма відмикають. От це, розумієш, бос, радується душа! Співає, фактично. Хвилини три. Потім боса вбивають. Маркус виє про смерть брата й кидається мстити. Його теж убивають. Усе. Пафос. Завіса.
За кадром звучить Катькин голос, що розповідає, що вона однаково повернеться, і що все буде добре, тому що головне - це надія. Чисто Сара Коннор.
Підсумок - хірня, не побоюся цього слова (та й із чого б?). Повна й безпросвітна хірня.
Украй тупо й одноманітно. Не раджу рішуче.
