Рецензія на фільм «Лялькар»

У дитинстві ляльок у мене не було. У загальному-то логічно, звідки? Фетишизмом не страждав, злодійством не займався. Тому ляльок дійсно не було жодної. І зараз немає. Як показує практика, це дуже правильний крок. Тому що ляльки - вони такі. З ними турбот не оберешся.

Південна Корея, на відміну від, скажемо Північної, дуже правильна країна. У ній існує фірма Samsung, що робить гарні мобільні телефони, тихі вінчестери й довговічні сідіроми, а також керівництво раніше німецької, але тепер теж цілком південнокорейської фірми Siemens.

Але й це не все. Слідом за росіянами, китайцями й французами, які щось останнім часом просто засипають нас різноманітними кінопостановками в дусі "Нічного Дозору", "Будинку літаючих кинджалів" і "Імперії вовків" (див. відповідні замітки), південні корейці теж прийнялися бити себе п'ятою в груди й викликувати що вони теж на щось здатні. Але оскільки биттю п'ятою в груди й інші різні цікаві місця в нас уже давно ніхто не вірить, довелося на підтвердження зазначеної тези знімати фільм. Фільм вийшов ужастиком. Назва фільму - "Лялькар" ("The Doll Master").

У будинок, що віддалено стоїть на пагорбі, з'їжджаються п'ять чоловік. Нібито - позувати для відомого у вузьких колах лялькарю, для того, щоб він згодом на основі зроблених фотографій створив нові шедеври світового ляльководства й лялькології. Віддалений будинок весь як пень опеньками нашпигований ляльками, вони тримають дзеркала, стоять на постаментах, і звішуються зі стелі, причиняючись люстрами. А ще вони - рухаються...

Після перегляду першої третини фільму виявив, що в мене трясуться руки. Ужастик пробирає досить якісно, і потрапити пальцем у кнопку щоб продовжити перегляд, вийшло не відразу. У чому причина, сказати утрудняюся, начебто загартований усілякими „чужими” й „дзвінками”, начебто нічого вже не діє на загрубілі в іграх і інших розпачливих непристойностях нерви, а от піди ж ти... При всьому цьому у фільмі не використано жодного комп'ютерного спецефекта, тобто ляльки - вони і є ляльки, більші, щоправда, і ні в кого по ходу не перетворюються. Більше того, їх навіть жодного разу толком не показано, так, суцільні силуети, так ще обличчя або очі. Але однаково - пробирає винятково по-звірячому, не розчарований. Плюс у фільмі відмінний звук - чудово чутно, як жевріє тютюн у сигареті, як цокають кроки по підлозі, і як скриплять, перевалюючись, у своїх темних прикомірках величезні, незграбні ляльки... Звуком залишився дуже задоволений.

Ближче до кінця враження трохи зіпсувалось - коли зненацька виплила тема дівчинки, що кинула в раннім дитинстві свою улюблену ляльку, так ще протиборство двох ляльок теж трохи не до діла виявилося. Так ще акторів для дубляжу на Мосфільмі підібрали як звичайно відстійних - у результаті нескінченне скиглення головної героїні до кінця фільму неабияк запарило. А так - дуже навіть злобливо й гідно.

На обкладинці фільму написано - найстрашніший фільм 2005 року. Спростовую - не самий. Рік ще не скінчився. Але один із самих. Десь у першій п'ятірці.