Рецензія на фільм «Вестсайдська історія» (2021)
Американська класика в новій обгортці від Стівена Спілберга
Ми всі дуже добре знаємо легендарну п'єсу Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта» про трагічне кохання двох підлітків із ворогуючих сімей, і в 60-х роках минулого століття американці вигадали свою версію цієї історії під назвою «Вестсайдська історія». Цей масштабний мюзикл про кохання, ненависть, расизм, насильство та вуличні банди, чиї танцювальні номери розгортаються на вулицях бідного нью-йоркського району, моментально став класикою кіно та важливою частиною сучасної американської культури. Ніхто не ризикував його перезнімати. До сьогодні, коли через 60 років свою версію «Вестсайдської історії» світові представив сам Стівен Спілберг...
Ромео та Джульєттою у «Вестсайдській історії» виступають Тоні та Марія, юні закохані, які у протистоянні двох вуличних банд Джетсів (тобто Ракет) та Шарксів (тобто Акул) опиняються по різні боки. Тоні був лідером Джетсів, поки через одну бійку не потрапив у в'язницю і, вийшовши на волю, вирішив зав'язати з кримінальним минулим, а Марія є молодшою сестрою лідера Шарксів Бернардо, який, звичайно, дуже опікується своєю сестрою (події розвиваються у 50-х). Але, за законом шекспірівського жанру, серцю не накажеш, і ось уже ці двоє не можуть жити одне без одного, поки їхній найкращий друг Ріфф та улюблений брат Бернардо планують битву не на життя, а на смерть за те, щоб бути в районі головними. Оскільки Джетси, білі хлопці, залишені своїми батьками, що п'ють та б'ють їх, на свавілля долі, люто ненавидять іммігрантів Шарксів, які прибули з Пуерто-Ріко і своєю важкою працею будують для себе нове життя, забираючи «їхній» район. Та й Шарксам не чуже насильство, адже інакше ніхто з них просто не вміє вирішувати конфлікти. У цих жорстоких реаліях розквітає ніжне перше кохання, але які у нього є шанси, щоб вистояти у цій кривавій боротьбі банд?
Коли я дивилася оригінальну «Вестсайдську історію» – мені було як Марії, десь 18 років. Звичайно, згодом ця історія сприймається інакше. Розумієш, що Тоні та Марія – аж ніяк не головна причина, щоб дивитися цей фільм та проживати цю історію у кіно. Найкрутіша, найяскравіша та найсильніша у всіх сенсах роль тут саме в Аніти, недаремно в 60-х Ріта Морено за неї отримала «Оскар», ставши першою латиноамериканкою і першою пуерториканкою, удостоєною цієї нагороди. Роль Аніти настільки культова, що акторці Аріані ДеБос напевно було непросто приміряти її туфлі, особливо з огляду на той факт, що в цьому рімейку знялася сама Морено (вона зіграла власницю магазину Валентину, де працює Тоні). Але ДеБос буквально стала на екрані всемогутнім ураганом. Енергія її Аніти настільки нестримна, що вона, здається, нічого й нікого не боїться, не боїться мріяти по-крупному, не боїться висловлювати свою думку і сміливо боротися за свою мрію. Вона в кожну сцену вривається ніби жінка-вихор у яскравій сукні та з сліпучою усмішкою, і затьмарює собою всіх і вся. Під час перегляду їй увесь час хочеться аплодувати. Не знаю, чи вдасться ще одній Аніті отримати «Оскар», але ДеБос його точно заслужила.
Ось так я нестандартно почала з опису другопланової героїні, відсунувши головних героїв на другий план (вибачте за каламбур), але це лише підтверджує, наскільки шикарна ДеБос та її Аніта. Тим часом Енсел Елгорт і Рейчел Зеглер ідеально підходять на ролі Тоні та Марії та зіграли їх з таким ніжним почуттям, сумішшю наївності та невинності (попри те, що Тоні нібито недавно провів рік у в'язниці, у що якось ледве віриться), що дивишся на них і розчулюєшся їхній вірі в кохання з першого погляду. Ще хочеться відзначити актора-красеня Девіда Альвареза, який з такою пристрастю та вогнем в очах втілив Бернардо. Вони з ДеБос безумовно стали головною парою цієї «Вестсайдської історії», з легкістю заткнувши за пояс Тоні та Марію. А їхні танці – окреме захоплення!
«Вестсайдська історія» є класикою американського кіно, але у нас її мало хто дивився і знайомий з цією стрічкою та її піснями, з огляду на вірність до оригіналу, рімейк Спілберга знятий просто чудово, але це не гарантія того, що ви будете від цього мюзиклу у повному захваті. Американські кінокритики на сайті Rotten Tomatoes написали про цей фільм аж 96% позитивних рецензій, що, на їхню думку, робить «Вестсайдську історію» чи не найкращим фільмом 2021 року, і нічого страшного, якщо ви не розділите їхній ентузіазм. Адже хоча Спілберг трохи змінив і адаптував рімейк до нашого часу, і подекуди навіть були переписані цілі рядки пісень, але сама історія а-ля «Ромео і Джульєтта» має страшенно старомодний вигляд. У фільмі 1961-го року це виглядало більш актуально та органічно, як фрагмент далекого минулого, кінокласики, після виходу якої суспільство багато в чому змінилося, але з погляду сучасного глядача дуже складно серйозно сприймати таку шекспірівську історію першого кохання, що розгортається протягом кількох днів. Навіть зі знижкою на юний вік героїв у це кохання віриться важко. Воно більше нагадує якесь помутніння розуму, аніж справжнє і міцне почуття. Добре це чи погано, але навіть підлітки 21 століття вже далеко не такі наївні, якими тут виступають повнолітні Тоні та Марія. Щоб їм повірити, щоб повірити, що вони за ту секунду по-справжньому закохалися, всім дорослим глядачам доведеться відкинути весь свій здоровий глузд і досвід у стосунках й згадати, що колись ми теж були такими наївними і невинними й вірили, що після першого поцілунку можна відразу одружитися. Щоправда, тоді нам було не по 18 чи 20 років, а десь років по 5.
Також я не могла під час перегляду не порівнювати «Вестсайдську історію» з новим мюзиклом Ліна-Мануеля Міранди «На висотах Нью-Йорка», що вийшов на великі екрани влітку. Обидва фільми показують небагатий квартал у Нью-Йорку, де живуть і трудяться іммігранти з Латинської Америки, і, якщо обирати між ними двома, то я без сумніву виберу «На висотах Нью-Йорка» (дуже рекомендую подивитися це чудове кіно, особливо якщо вам зараз не вистачає сонця, віри у краще та мотивації). Там немає зайвого драматизму, вірніше трагізму, яким просякнута «Вестсайдська історія», немає вбивств та війни банд, але є чесні та працьовиті люди, і до них більше тягнеться серце. «На висотах Нью-Йорка» дає заряд енергії та віри в майбутнє, тоді як «Вестсайдська історія» швидше нагадує монумент жахливого минулого, який по суті нічому не вчить і точно не надихає (хіба мелодійними піснями та яскравими костюмами). Хоча подекуди це жахливе минуле, як расизм та перестрілки (причому й те, й інше забирає людські життя та калічить долі), досі є для США реальністю... А історія Тоні, який так хотів стати кращим і розпочати нове життя, є через свій фінал такої демотивуючою, що просто жах. Начебто нам показують, що й намагатися не варто (а це не так, завжди варто намагатися бути кращим і тягнутися до добра). Так на тлі «Вестсайдської історії» навіть «Знедолені» здаються більш оптимістичним мюзиклом.
Я чудово розумію, чому Спілберг вирішив перезняти «Вестсайдську історію», адже в 1961 році, коли йому було всього 15 років, майбутній великий режисер біг з друзями до найближчого кінотеатру, щоб подивитися той монументальний шедевр режисерів Роберта Вайза та Джерома Роббінса, що по-своєму змінив світ кіно та мюзиклів. З технічної точки зору Спілберг зняв свій рімейк просто ідеально, тут ні до чого не підкопаєшся, хіба що сам сенс цієї історії залишає бажати кращого. Рецензія журналу Time називає «Вестсайдську історію» Спілберга «приголомшливим досягненням», але в чому тут це велике досягнення, якщо цей мюзикл зняли з таким же розмахом ще 60 років тому? У тому, що Голлівуд нарешті став менш расистським, оскільки тут нарешті не намагалися білих акторів видати за пуерториканців, обмазуючи їх темним гримом? Мда, ось це «досягнення» для 2021 (хвилина сарказму). Попередня режисерська робота Спілберга «Першому гравцеві приготуватися» була набагато більшим досягненням у науковій фантастиці, ніж ця «Вестсайдська історія» у жанрі мюзикл. Але навіть незважаючи на всі мінуси цих американських «Ромео і Джульєтти» з 60-х, я все одно вам рекомендую подивитися оригінальну «Вестсайдську історію» або «Вестсайдську історію» за Спілбергом, особливо якщо ви любите мюзикли. Деякі пісні та музичні номери напевно вас вразять.
Насамкінець хочу поаплодувати чудовій Ріті Морено, яка в 60-х поставила весь Голлівуд на вуха і виграла свій «Оскар», показавши, що з латиноамериканськими актрисами варто рахуватися, та великому Стівену Сондхайму, автору пісень, який створював оригінальну «Вестсайдську історію» та працював зі Спілбергом над рімейком. Він покинув наш світ наприкінці листопада, але його пісні житимуть вічно.
