Як відомо, Доба Героїв давно пройшла. Закінчилася вона, якщо не бреше Гомер, приблизно в 7 столітті до нашої ери. Саме тоді який-небудь прокачаний Одісей міг взяти однією рукою сосну й вибити око циклопові. А який-небудь борзий Ахіллес міг, вискочивши з голим мечем на тисячу ворогів, порубати їх у капусту, посадити в банки зі спиртом і відвезти на батьківщину як трофей. Таке положення справ, звичайно, тривало недовго, герої знаходили один одного й люто дубасили, поки не падали намертво від утоми. Так і закінчилася Доба Героїв.
Потім, із часом, про впалих намертво почали помаленьку забувати, складати билини й легенди. А потім вже і анекдотів навигадували. Тим більше, що технічний прогрес не стояв на місці, і вже починали рулити танкові клини й килимові бомбардування. Ну, ще тактична ядерна зброя, звичайно. Загалом, на цей момент герої збереглися тільки в іграшках типу “World of Warcraft” і “Lineage”. Навіть у фільмах, за великим рахунком, їх не залишилося - зараз більш актуальні вразливі хлюпики типу Фродо й кінчені лузери типу Сема Вітвікі.
Але ще залишилася стара гвардія! Непохитні борці за справу героїв-одинаків на зразок Джона Маккейна ні-ні- та й завдадуть відповідного удару по гнилому Голівудському болоту! Вони показують нам, що в них є ще й порох, і ягоди у відповідних місцях. Олд-скул!
Загалом, не далі як сьогодні отримав нарешті розумний DVDRip фільму «Рембо» (Rambo) і негайно його переглянув і пройнявся. Маю сказати - відмінний фільм, відмінний. Таким чимось рідним повіяло.
Після подій попередньої «Ремби» пройшло біс знає скільки років. Тезко фільму так і не повернувся додому, у Штати, а навпаки - застряг десь на кордоні Тайланда й М’янми, і там доживає свій вік, виловлюючи змій у річці й ремонтуючи човни. Але спокійний перебіг його життя раптово затьмарюється десятком християнських місіонерів, які наскочили незрозуміло звідки. Наскочили - нехай, але вони просять відвезти їх на той бік кордону, у М’янму, де вже не один десяток років йде громадянська війна. Причому везти в зону бойових дій місіонери зібралися аж ніяк не міномети і ящики патронів (що було б ясно), а навпаки - слово боже й доброту.
«Нафіг» - коротко резюмує Джон і везти християн відмовляється. Пояснює він це дуже коротко й дохідливо: «Ви нічого не зміните». Але потім, звичайно, передумує й доставляє їх на місце. Місіонерів, ясна справа, беруть у полон, і тепер вже їхнє звільнення стає для Ремби справою честі. По дорозі він кооперується з невеликою групою «диких гусаків» (тобто найманців), і стає ясно, що злій м’янмській вояччині - не жити...
Фільм, загалом, є яскравою ілюстрацією того, що для створення гарного фільму зовсім не обов'язкові бюджети «Спілберг-Стайл» і десятки спецефектів на кожну хвилину екранної дії. Власно, «Рембо» в черговий раз показує немудрий рецепт успіху: один похмурий головний герой + безліч злих ворогів + багато крові, вогню, вибухів + перемога добра й справедливості = відмінний фільм. За півтори години часу нам покажуть і військову драму, і добротний трешак, і, зрозуміла справа, відмінний бойовик. Фінальне чукалово із крупнокаліберним кулеметом, посиленим снайперською гвинтівкою й бойовим мачете - це взагалі свято для всіх, хто сумує за старими добрими бойовиками, тільки крові й нутрощів тут буде на порядок більше.
При цьому, авторам і режисерам (тобто, загалом, самому Слаю) мистецьки вдалося відійти від традиційних останнім часом штампів - ніякого патріотичного патріотизму й півгодинних пафосних розмов про борг перед батьківщиною-ненькою. Всі ідейні й сюжетотвірні розмови займають максимум хвилини півтори. А мінімум - і того менш. Є думка, Сталлоне - відмінний режисер. Хоча він, звичайно, і актор теж дуже гарний.
От до речі про акторів - вони напрочуд гарні, що загалом рідкість для бренду «Рембо». Місцями - прямо-таки натуральна драматургія виходить, що не може не радувати. На першому місці стоїть, звичайно, сам Ремба - це й зрозуміло, вийшов краще за всіх. По небагатослівності й вагомості сказаного переплюнув, на мій погляд, навіть Ріддіка. Так що там - одним поглядом зпідчола він десяток Ріддіків за пояс заткне. Дуже гарний, дуже.
На другому місці - Грем Мактевіш (злісний лисий найманець) і Метью Марсден (розумний снайпер). Неначебто на другому плані увесь час були, а однаково запам'яталися, молодці. Ну й на третьому почесному місці - рядові жителі й солдати М’янми, дуже вже хоробро розліталися на шматки. Раніше такого у фільмах не бачив.
Враження трохи попсував гівняний дубляж. Громадяни перекладачі, мабуть, не знають, що Бірма з 1989 року називається М’янмою. Вони не в курсі, що таке S.P.D.C. Але вже правильно перекласти “hear me, believe me and fear me!” - це не так начебто складно, ан ні, однаково не вийшло. Що прикро.
Але в цілому - відмінний, фактично - мега-фільм. Один з останніх зразків жанру правильних бойовиків, який покидає нас. Дуже рекомендую до перегляду.
