Рецензії, в яких згадується Том Генкс

До початку світової пандемії коронавірусу та світового карантину, який на декілька місяців закрив кінотеатри практично у всіх країнах, військовий екшен «Грейхаунд: Битва за Атлантику» повинен був стати одним з перших блокбастерів літа, закликаючи глядачів до кінотеатрів епічною битвою в океані під проводом дворазового лауреата премії «Оскар» Тома Генкса. Але потім його прем'єра була перенесена на стримінгову платформу, і, як не дивно, цьому фільму там як раз і місце.

У другій половині минулого століття – з 1968 по 2001 рік – американських дітей приковувала до телевізора освітня програма «Сусідство містера Роджерса». Добродушний містер Роджерс спілкувався з дітьми на різні теми, включаючи ті, які батьки уникають, як, наприклад, гнів, заздрість, розлучення і навіть війна. Але він робив це з відкритим серцем і щирим бажанням допомогти дітям впоратися з їхніми почуттями, тому став справжнім героєм для кількох поколінь американців, а на його роль в байопіку «Чудовий день в нашому районі» запросили іншого улюбленого всіма американського героя – актора Тома Генкса!

У 1995 році талановиті мультиплікатори студії Pixar створили приголомшливу історію, на якій виросло ціле покоління глядачів. Вони розкрили нам, що всі іграшки насправді є живими істотами зі своїми почуттями і дивацтвами, а їхня головна мета – турбота про свою дитину. І незважаючи на свій маленький зріст та візуальну крихкість, вони готові заради щастя дітей буквально на все, навіть ризикувати своїм життям.

У 1971 році в історії преси США відбулася справжня революція: до рук репортерів The New York Times потрапили засекречені документи, в яких розповідалося про десятиліття приховування правди про В'єтнамську війну адміністраціями чотирьох американських президентів. Річард Ніксон, який тоді займав президентський пост, домігся, щоб федеральний суд після трьох статей заборонив їм публікувати документи, що залишилися, і тоді в гру вступила газета The Washington Post, для якої це був шанс вийти на національний рівень. Її бік подій і показує нова картина Стівена Спілберга «Секретне досьє».

Побудувати свою американську мрію зовсім не просто, і навіть якщо вам це вдасться, все може зруйнуватися в один момент, коли ваше виробництво раптом вирішать перенести, наприклад, в Китай. Що тоді залишається робити, щоб не стати банкрутом? Відправитися в багату східну країну з новим проектом.

Попрацювавши з Томом Хенксом над своєю попередньою повнометражною кінокартиною «Хмарний атлас», режисер Том Тиквер вирішив запросити актора і в свою нову екранізацію, в основу якої ліг роман Дейва Еггерса, де американський бізнесмен, що потерпів невдачу, їде в Саудівську Аравію, щоб продати високотехнологічний продукт самому королю.

Після всіх невдач поїхати за тридев'ять земель було для Алана Клея вельми хоробрим вчинком, особливо враховуючи ті нові невдачі, які спіткали героя вже після прибуття в іншу країну. Спека, різниця в часі, заборона на алкоголь, дивний наріст на хребті і постійне відкладання прибуття короля на презентацію проекту, від якого залежить усе його майбутнє, аж ніяк не сприяють підняттю духа, але Алан щоразу знаходить спосіб не похнюплюватися і з іронією ставитися до того, що відбувається.

Тому Хенксу вкотре вдалося створити звичайного, але захоплюючого персонажа, якому співпереживаєш від початку до кінця. Особливо цікаво спостерігати за його акліматизацією в східній країні зі своїми традиціями. І напередодні «Інферно», де він знову буде рятувати світ в образі професора Ленгдона, дуже приємно було побачити його в більш приземленому образі невдахи, який не здається.

«- Нас розділяє всього лише тонка нитка.»

В Саудівській Аравії Алан знайомиться з Юсуфом, який стає його гідом, і доктором Зарою, до якої головний герой потрапляє на прийом. Їх відносини з Аланом прикрашають цю історію, викликаючи приємні емоції. Але незважаючи на східну зовнішність, цих персонажів зіграли американець Олександр Блек і англійка Саріта Чоудхурі.

«Голограма для короля» нехай і виїжджає в основному за рахунок шарму Хенкса, сама по собі кінокартина є цікавою пригодою, під час якої піднімається завіса над такою незвіданою для наших людей країною, як Саудівська Аравія. Ми постійно дивимося американське кіно і вже уздовж і впоперек вивчили їх культуру та міста, наскільки це можливо з екрану в кінотеатрі, а тут перед нами відкривається якийсь інший, не схожий світ, зі своїми традиціями, але в той же час фільм руйнує стереотипи, показуючи, як у цій країні стикаються східна і західна культури, і як перша співпрацює з другою.

Після перегляду нової спільної роботи Тиквера і Хенкса залишається легкий післясмак і гарний настрій, адже на півтори години вона відправляє глядача в сонячний і теплий світ, в який так і хочеться зануритися в цю дощову погоду.

Коли на Заході всі мрії йдуть прахом, можна або здатися, або залишитися і почати будувати все наново, або відправитися назустріч пригодам і новому життю, які очікують на Сході.

Стати юридичним захисником радянського шпигуна в Америці 1960-х років означало опинитися ізгоєм, навіть якщо цю посаду на тебе звалили незалежно від твого бажання. Але Джеймс Донован, підписавшись на цю гру і бажаючи діяти в ім'я справедливості, пішов набагато далі своїх обов'язків адвоката, наважившись ступити на небезпечну стежку обміну полоненими, завдяки чому і увійшов в історію.

Довгоочікуване возз'єднання Стівена Спілберга і Тома Хенкса, чиїм останнім спільним кінофільмом був «Термінал», відбулося в цьому році в драматичному шпигунському трилері про Холодну війну, причому знятого за сценарієм Ітана і Джоела Коенів. Хенкс постає перед нами в образі юриста Джеймса Донована, реальної історичної особистості, що не за власним бажанням стає захисником одного з найбільш ненависних для американців людей – радянського шпигуна Рудольфа Абеля. Американський уряд вирішив показово судити його, щоб продемонструвати велич своєї системи правосуддя, і Донован повинен не осоромитися. Але ніхто не припускав, що так відбудеться народження одного з найвидатніших американських парламентерів, який допоможе повернути назад на батьківщину не одного полоненого американця.

Щось останнім часом Том Хенкс зачастив грати справжніх історичних особистостей («Капітан Філліпс», «Врятувати містера Бенкса»), зате як він це робить! Більше двох годин з легкістю спостерігаєш за його юристом, який перетворюється в перемовника з обміну полоненими. В його харизматичному виконанні Донован є розумною, наполегливою і стійкою людиною, певною мірою ідеалістом, який вірить у справедливість для кожного, незважаючи навіть на те, що ця людина може бути ворогом всієї його країни.

«- Ви не переживаєте?
- А що це дасть?»

Серед другорядних персонажів на передній план одразу ж виступає Рудольф Абель, радянський шпигун з великим талантом до живопису. За останній рік це вже друга поява англійського театрального актора Марка Райленса на великому екрані, і в «Мості шпигунів» він, нарешті, отримав гідний шанс розкритися і показати, на що здатний. Він тут повністю занурений в свого персонажа, який занурений в себе, і спостерігати за його витримкою і слухати його фрази, що викликають легку посмішку, одне задоволення.

З Америки потім в Союз, потім у Берлін... Фільм до останнього тримає в напрузі, незважаючи на неспішне оповідання. Спілберг зняв досить розумний драматичний трилер, де в очікуванні розв'язки спостерігаєш за «грою м'язами» представників ворогуючих сторін, кожна з яких намагається не бути викритими в блефі і розкрити блеф противника першої. Чим ближче до фіналу, тим виразніше хочеться якогось гучного виходу з нотками трагедії, і тут Спілберг дивує своєю раптовою сентиментальністю, мабуть, вирішуючи пощадити глядача. Як згадаєш, скільки було пролито сліз над іншими його історичними фільмами, то тут навіть якось трохи разочаровуешься, коли довгоочікуваний катарсис так і не настає. Але і в історії бувають не настільки жахливі сторінки.

Обидві сторони, США і СРСР, показані в «Мості шпигунів» не зовсім рівні, значною мірою фільм підносить не тільки конкретну людину, чиїм досягненням і присвячена ця історія, але й американську систему в цілому. Взяти хоча б те, як представники Союзу катували американця в полоні, а з іншого боку – радянський шпигун ніби взагалі нічого страшнішого допиту з пристрастю не пережив за ґратами в Америці. Хоча тут часом дістається і ЦРУ з їх небажанням зробити щось більше, ніж їм наказано, або звільнити когось ще при можливості. Загалом, американські кіноакадеміки і їх «Оскар» навряд чи обійдуть цей фільм стороною.

Дивишся на цю безпідставну ненависть один до одного, коли країни знаходяться в різних півкулях, але настільки одержимі досягненнями і промахами протилежного своєму світогляду, раз у раз проводиш паралелі з сьогоднішнім днем. У фільмі показані 1960-і, але при перегляді не раз ловиш себе на тому, що змінилися лише одяг, машини, будинки, всередині люди залишилися ті ж, і деякі вже встигли воскресити цю Холодну війну. Ніби історія нічого не означає, як і помилки, які ми в ній робимо.

Не дарма особливе місце у фільмі займає зведення Берлінської стіни, якому присвячена вся друга його частина, коли Донован виявляється саме в Німеччині, щоб здійснити обмін полоненими. Сам цей факт вельми красномовний: є потопаючі в паніці США і СРСР, які здалеку лякають і бояться один одного, і є така собі Німеччина, яка стала в ті післявоєнні роки їх перехрестям, де стріляють вже по-справжньому. Нічого не нагадує? Тому «Міст шпигунів» виявляється актуальною зараз як ніколи історією від дуету гігантів сучасного кінематографа Спілберга і Хенкса.

Будучи вірними слугами своєї країни, шпигуни також заслуговують справедливого правосуддя з боку ворога своєї батьківщини. Навіть у часи Холодної війни. Адже придуманий пропагандою ворог – теж людина, і у неї є права.