Рецензія на фільм «Берлін. Александерплац»
Німецька одіссея нелегального іммігранта

19 лютого 2021,  01:05 | Рецензії | Автор: Елена Стрельбицкая

Роман письменника Альфреда Дьобліна «Берлін. Александерплац», опублікований в 1929 році, вважається класикою німецької літератури і навіть входить до деяких списків найкращих художніх книг усіх часів. Через свій важливий внесок в літературу минулого століття його неодноразово екранізували, і крайня екранізація твору Дьобліна, яку зняв режисер Бурхан Курбані, вирішила переосмислити його роман з точки зору сучасності, а головним героєм зробити не корінного німця, а нелегального іммігранта Франсіса, який відчайдушно хоче завоювати своє місце під сонцем в німецькій столиці.

Фільм «Берлін. Александерплац» починається дуже багатообіцяюче. Перед нами розгортається епопея іммігранта Франсіса, який родом з Гвінеї-Бісау і незаконно опинився в столиці Німеччини, де він намагається всіма способами, легальними та нелегальними, побудувати своє нове життя. Це драматична і дуже сучасна тема для створення гарного авторського кіно про проблеми іммігрантів. Але потім у режисера на руках виявляється занадто багато екранного часу, цілих три години, і за цей час відмінний сюжет в результаті перетворюється на розпливчасту калюжу на асфальті перед берлінським клубом. При цьому щедро приправлену псевдофілософськими роздумами про тлінність життя.

Наше знайомство з головним героєм цієї історії, роль якого переконливо грає португальско-гвінейський актор Велкетт, відбувається на початку фільму в дуже трагічному епізоді, що потім луною розходиться по всьому фільму. Як і багато нелегальних іммігрантів, Франсіс опиняється один в морі й бачить, як його кохана йде під воду. Вибравшись на берег, він дає собі клятву стати хорошою людиною і відправляється на пошуки кращого життя в Берлін. Там він влаштовується на масштабне будівництво, але життя в гуртожитку та скромна зарплата його не задовольняють. І тут на горизонті з'являється людина, яка назавжди змінить його життя, – Райнхольд. Він набирає темношкірих іммігрантів на «незапорошену» роботу – торгувати травою в парку. Втративши роботу на будівництві, Франсіс відправляється до Райнхольда, а його життя відправляється по похилій.

Спочатку фільм намагається говорити про безправне становище нелегальних іммігрантів, яких експлуатують за копійки корінні європейці, викидаючи на вулицю, щойно ті піднімають голову, але незабаром наратив соціальної несправедливості заміщає інфантильність головного героя та його небажання брати відповідальність за свої вчинки. Він увесь час голосить про те, за що йому все це, але потім знову і знову не бажає робити ніяких висновків і продовжує приймати не ті рішення і жити бандитським життям. Він увесь час нібито робить вигляд, що йому такий спосіб життя не по душі, але незабаром стає ясно, що він просто лицемірить і не зробив зовсім нічого, щоб дійсно виправити своє життя і жити чесно. Франсіс буквально стає слугою Райнхольда, який кидає йому подачки зі свого столу, і це виглядає дивно, оскільки ще на початку фільму він готовий був вибити зуби будь-якому расисту, який обзивається або погано до нього ставиться. Але Райнхольду він дозволяє так ставитися до себе, і ця співзалежність двох бандитів тільки посилюється по мірі розвитку сюжету, віщуючи неминучу трагедію.

Сам Райнхольд у втіленні актора Альбрехта Шуха більше нагадує класичного маніпулятора-психопата з комплексом неповноцінності, який він зганяє на кожній жінці, що опиняється в його ліжку. Із вдячності Франсіс готовий заради Райнхольда на все, і той цим вміло користується. Всі говорять Франсісу про те, який Райнхольд слизький та небезпечний тип – це помічає кожен, у кого є очі, але головний герой вперто не бажає це бачити. Він не вірить ані своїй подрузі Єви, яка кілька разів рятувала його життя, ані своїй коханій Мітце, яка чекає від нього дитину. Зате свято вірить Райнхольду, який хотів його вбити. Можливо, таким чином Курбані хотів показати в своєму фільмі токсичну маскулінність, коли чоловік готовий мало не попрощатися з життям, аби довести щось іншому чоловіку, який при цьому вважає себе кращим за нього, і самоствердитися таким чином, ігноруючи при цьому слова і прохання матері своєї дитини. Але це не точно.

Що стосується написання жіночих персонажів, то це один з головних недоліків даної драми та її сценарію. Світ жінок фільму «Берлін. Александерплац» крутиться суто навколо головного героя та навколо чоловіків, які їх б'ють і використовують, і для більшої драми жінки тут роблять абсолютно нелогічні вчинки. Як у випадку з вагітною Мітце, яку не так давно сильно побив клієнт, але після сварки з Франсісом вона вирішує одразу піти на зустріч з черговим небезпечним клієнтом. Або прогулятися по лісі з Райнхольдом. Результат цієї прогулянки може передбачити кожен глядач, але Мітце чогось наполегливо йде подалі від людей, щоб залишитися з маніяком-психопатом наодинці. З усіх попередніх епізодів з її участю було ясно, що вона дуже сильна жінка, яка вміє виживати, але за сюжетом режисерові потрібна була жертва, так що у неї просто не було вибору. Разом з цим актриса Йєлла Хаазе відмінно втілила свою героїню, на долю якої випало чимало випробувань.

По суті, драма «Берлін. Александерплац» три години намагається показати тяготи життя нелегального іммігранта в Європі, але в результаті то нагадує карикатурний закос під «Джокера» в дусі «це не я бандит, це суспільство таке», то, незважаючи на достатню кількість сцен сексу (жарт про німецький кінематограф), страждає від свого власного інфантилізму. Кіно Курбані візуально виглядає так, як фільм, який повинен зібрати купу нагород на престижних світових кінофестивалях, але за красивою і глибокодумною обгорткою з неоновими вогнями опиняється один великий провал. Було б зрозуміло, якби головному герою було років 14-15, тоді ще можна списати такий інфантильний світогляд на його юність і вразливість, а так все це виглядає просто смішно. Вік Франсіса тут прямо не називається, але акторові 33 роки, так що підлітком він точно не є. Але при цьому вважає, що працювати на будівництві і будувати гігантські тунелі, де потім століттями їздитимуть машини, – це не круто, а штовхати траву в парку – це дуже круто. Та й до «Обличчя зі шрамом», де герой-іммігрант Аль Пачіно з простого торговця наркотиками стає справжнім наркобароном, Франсіс теж не доростає. Він так і залишається дрібним бандитом, який заради грошей на дівчаток та випивку в клубі готовий на все.

Що стосується його токсичних відносин з Райнхольдом, то було б круто, якби наприкінці, наприклад, нам показали, що Франсіс і Райнхольд – це один і той же чоловік, як в «Бійцівському клубі», тоді б це виправдало залежність головного героя від цього психопата, своєї темної половини, і додало б глибини даній історії, але цього не відбувається, і кінцівка виходить такою, що дуже розчаровує. І є безпросвітною, хоча Курбані щосили спробував притягнути за вуха хоч якийсь хеппі-енд. Так що, як сильно я не намагаюся, я не можу придумати жодної причини, з якої вам варто дивитися цей фільм.

Який можна зробити висновок з цієї тригодинної епопеї ні про що (щоб не було шкода витраченого на неї часу)? Не потрібно хотіти бути хорошою людиною, потрібно просто нею бути.

2873 

Написати коментар

Написати коментар...
Написати коментар...

Читайте також: