Рецензія на фільм «Річард Джуелл»
Сірий портрет американського героя

21 лютого 2020,  05:00 | Рецензії | Автор: Елена Стрельбицкая

Влітку 1996 року в американському місті Атланта, штат Джорджія, проходили Олімпійські ігри, але міжнародні змагання спортсменів та їхні нові рекорди затьмарив терористичний акт, який стався в парку Сентенніел. Там вибухнула бомба, яка забрала два життя і поранила 111 людей, і жертв було б в рази більше, якби бомбу вчасно не виявив охоронець Річард Джуелл і не почав евакуювати людей. Декілька днів ЗМІ брали у нього інтерв'ю і називали його героєм, але потім все різко змінилося, коли ФБР без будь-яких доказів стало підозрювати його в організації теракту. Медіа швидко підхопили цю сенсацію і перетворили життя героя на справжнє пекло.

Легендарний Клінт Іствуд, який має 4 «Оскара», взявся за історію Річарда Джуелла з метою розповісти всьому світу правду про його хоробрий вчинок, який врятував багато життів, і показати, як часом медіа оголошують когось злочинцем заради тиражів і рейтингів, не маючи на руках ніяких доказів, одні лише припущення і здогадки. В руках у журналістів є сильна зброя, яка створює думку суспільства і часом є такою ж небезпечною, як і зброя в руках військових. Адже не дарма ЗМІ називають четвертою владою. І в 1996 році ця величезна сила в одну мить зробила з Річарда, який ризикував своїм життям заради порятунку інших, вигнанця і терориста.

У своєму фільмі «Річард Джуелл» Іствуд показує знаменитого охоронця одиноким хлопцем, який живе зі своєю мамою і мріє про те, щоб стати справжнім копом і захищати людей. Якою би роботою він не займався, будь то робота клерком чи охоронцем на кампусі в коледжі, він робить її з повною віддачею, що викликає у оточуючих збентеження. Як би Річард не старався, його ніхто не сприймає всерйоз, але він продовжує йти до своєї мрії, займаючись стрільбою і читаючи спеціальну літературу для служителів порядку. І хоча він поки не є справжнім полісменом, він прекрасно обізнаний з протоколом і знає, що робити, якщо раптом виявляєш підозрілий рюкзак без нагляду. Уважність і наполегливість Річарда рятує сотні, а може й тисячі життів, але ЗМІ цікавіше писати і говорити про монстрів, тому вони вирішують чіплятися за його дивацтва і перетворюють його на лиходія, приносячи стільки болю і йому, і його матері. Через деякий час все затихає, ФБР приходять до висновку, що він не міг бути підривником, ЗМІ пишуть спростування, але ці жахливі події залишають незгладимий слід на його здоров'ї – Річард помирає в 2007 році у віці всього 44 років. Але він встигає довести усім, що він був народжений стати копом, коли отримує значок і посаду заступника шерифа.

Роль Річарда виконує актор Пол Волтер Гаузер, і це одна з головних проблем фільму. Так, він дуже схожий на реального героя зовні, і мати Бобі Джуелл зазначила в інтерв'ю, що він навіть ходить, як ходив справжній Річард, але, як сильно не намагайся, дуже важко побачити в ньому героя, а не лиходія, яким нам його показують медіа. Зокрема через нещодавню роль Гаузера в оскароносному байопіку «Я, Тоня», де він якраз втілив хлопця-психопата, який сильно побив конкурентку Тоні Гардінг. В «Річарді Джуеллі» Гаузер в кожній сцені виглядає якимось винуватим, і це несправедливо по відношенню до реального Річарда. Той був героєм, хорошим хлопцем, а тут при перегляді увесь час не пропадає відчуття, що відбудеться якийсь несподіваний сюжетний поворот і виявиться, що він все-таки винен. Глядач повинен йому співчувати, а не підозрювати разом з ФБР. Нам не дають дізнатися його ближче і пройнятися до нього симпатією, хоча ми проводимо в його компанії 2 години. А той кадр, де він говорить по телефону в темряві, який часто використовують для заставки трейлера? Він виглядає там справжнім маніяком. Навряд чи такого ефекту хотів домогтися Іствуд (сподіваюся, що ні), але вийшло саме це.

Єдиним другом Річарда у всьому тому божевіллі, що розгорталося після вибуху, стає його давній товариш Волтер Браянт, адвокат, з яким Річард подружився на одній зі своїх минулих робіт. Його втілює лауреат премії «Оскар» Сем Роквелл, і це, мабуть, головна і єдина причина дивитися новий фільм Іствуда. Роквелл заради цієї ролі не худнув і не набирав вагу, він по суті залишається самим собою, хіба що носить окуляри, але його харизма робить навіть найбільш звичайного адвоката цікавим персонажем, за яким спостерігаєш із задоволенням. Особливо, коли він за словом в кишеню не лізе і жваво відстоює права Річарда перед ФБР.

Також ключовим учасником подій стає мати Річарда Бобі Джуелл, якій теж довелося пережити усе це пекло, спостерігаючи, як її єдиного сина звинувачують у тому, чого він не робив. Кеті Бейтс є великою актрисою, але в даному випадку вона отримала номінацію на «Оскар» виключно заради справжньої матері Річарда, яку вона зіграла на великому екрані. Бобі все ще жива, і, очевидно, ця номінація стала способом Голлівуду вибачитися за те, що медіа зробили з її сином. Оскільки в своєму бажанні представити Річарда і Бобі найпростішими людьми, на місці яких може опинитися кожен, Іствуд зробив їх настільки прозаїчними і нецікавими, що навіть з грою Бейтс тут просто нема чого номінувати на «Оскар».

Чим більше байопік розповідає про справу Річарда Джуелла, тим ясніше стає, що перед нами – справа, шита білими нитками. Перед вибухом нам показують, як в поліцію надійшло два дзвінки щодо бомби, які вони повинні записувати, але чомусь ніхто не звертає на це увагу, поки не проходить більше години фільму, те ж саме стосується будь-яких доказів – ніхто одразу й не намагається їх знайти, агенти просто привозять Річарда в офіс ФБР у надії, що він підпише зізнання, не дивлячись на документ. Але Річард не дурень і не ведеться на їхню провокацію. І, о жах, агентам доводиться працювати. Обшукувати його будинок, опитувати людей, хоча другого нам і не показують, що дивно, адже в будь-яких розслідуваннях свідки є не менш важливими за докази. Я б ще зрозуміла, якби у того агента Шоу, якого грає Джон Гемм, були особисті рахунки з Річардом, якби той, наприклад, відбив у нього дівчину чи випадково переїхав його собаку, так ні ж. Річард нічого йому не зробив, але Шоу просто хоче засадити його за ґрати, а не впіймати справжнього терориста. І на додачу це ж він злив ім'я Річарда в пресу, а потім навіть не вибачився перед головним героєм за те, що перетворив його життя на пекло.

А поки фільм Іствуда героїчно захищає Річарда і повертає, вірніше, намагається йому повернути його добре ім'я, він принижує іншу реальну учасницю тих подій – журналістку Atlanta Journal Кеті Скраггс. Її грає зірка серіалу «Доктор Хаус» Олівія Вайлд, і актриса сама сказала, що не думає, що Кеті отримувала інформацію за сексуальні послуги, і що її дослідження при підготовці до ролі не показало нічого подібного, але на екрані ми бачимо саме таку ситуацію за участю журналістки і агента ФБР. І щось я дуже сумніваюся, що потім Іствуд зніме ще один фільм, де він поверне Кеті її добре ім'я і вибачиться за те, що показав її на екрані непрофесіоналом (і це ще м'яко сказано).

Я аплодую Іствуду за те, що він продовжує знімати фільми у віці 89 років (!), але, на жаль, «Річард Джуелл» є однією з його найгірших кінострічок, яка повністю тримається на грі Роквелла. В усьому іншому вона сухо і нудно показує факти, які можна почерпнути зі сторінки у Вікіпедії, оскільки далі й глибше цих фактів Іствуд не йде. Навіть ті ймовірно емоційні сцени наприкінці з Річардом та його мамою абсолютно не чіпляють. А Іствуд вміє чіпляти. До сих пір пам'ятаю, скільки емоцій викликав його фільм «Підміна», який вийшов у 2008 році. А ось «Річард Джуелл», на жаль, не викликав нічого.

Будучи справжнім американським героєм, який врятував стільки життів, Річард Джуелл заслужив більшого. Більшого за те, що про нього говорили ЗМІ, і більшого за те, що про нього зняв Іствуд.

1597 

Написати коментар

Написати коментар...
Написати коментар...

Читайте також: