Рецензія на фільм «Сонцестояння»
Ласкаво просимо на язичницьке свято
Ви коли-небудь були в Швеції? Які асоціації виникають у вас при згадці цієї країни? Світловолосі вікінги, затишні міста, мальовничі пейзажі і детективні романи, від яких стигне кров? А як щодо свята «Сонцестояння»? Звучить безневинно? Стривайте, поки ви побачите це свято очима режисера горора «Спадковість» Арі Астера. Він приготував для вас щось особливе, що може буквально звести вас з розуму. І зовсім не в приємному плані.
Грунтуючись на давньому літньому святі сонцестояння, яке шведи відзначають з сім'ями і друзями на природі, молодий американський режисер Арі Астер вирішує перевернути його з ніг на голову, надихнувшись напевно самими моторошними язичницькими ритуалами різних народів, про яких він коли-небудь читав. Він відправляє групу американських студентів в одну віддалену шведську комуну, куди вони їдуть з надією на хороші канікули, але все обертається кошмаром в денному світлі.
Головною героїнею «Сонцестояння» виступає дівчина Дані (Флоренс П'ю), чия сім'я півроку тому загинула при жахливих обставинах. Нам показують, як це сталося, і повірте, цей епізод, який викликає нудоту, – лише початок кошмарів, що їй доведеться пережити. У Дані є хлопець Крістіан (Джек Рейнор), якого все напружує, і він давно думає з нею розлучитися, але потім все-таки вирішує не слухати свого друга-придурка Марка (Вілл Поултер) і підтримати свою дівчину в такий пекельний для неї час. Ще в їхній компанії є Джош (Вільям Джексон Гарпер), мабуть, єдиний адекватний хлопець серед них, і занадто доброзичливий швед Пелле (Вільгельм Бломгрен), який і запрошує їх усіх в свою рідну комуну на свято, що буває раз на 90 років. Там в мальовничих горах їх зустрічають широкими посмішками і наркотичними напоями, що стирають межу між реальністю і галюцинаціями, а також роблять людей податливими для навіювань. І чим глибше вони занурюються в язичницькі ритуали, тим більше Дані починає розуміти, що вони приїхали сюди не на прості канікули, що їх заманили сюди з якоюсь певною метою. І коли ви побачите, заради чого цих бідних студентів туди запросили, у вас кров застигне в жилах.
«Сонцестояння» – фільм не для кожного. Навіть якщо ви вважаєте себе прихильником/прихильницею жанру горор, він може вам набриднути, оскільки йде не півтори години, де вас лякають монстри кожні хвилин 15, а понад дві години, де розповідь йде своєю чергою, даючи насолодитися цієї божевільної історією тим, хто нікуди не поспішає. Адже зараз будь-який мейнстрімний фільм жахів, знятий відомою кіностудією, намагається налякати чи шокувати глядача «несподіваним» киданням або вистрибуванням монстрів в камеру, але тут ви не побачите нічого подібного. Астер майстерно забирається вам під шкіру, відправляючи в це божевільне шведське село, звідки неможливо вибратися. Він грає з вашими емоціями, роблячи ставку не на переляк від несподіванки, а на контраст відчуттів – лугові квіти і людські кишки – і на шок.
Вас чекають психотичні тріпи, жертвопринесення, танці до упаду (в прямому сенсі) та оргії. Часом ви будете сміятися, а часом відкривати рот від шоку і питати себе: «Якого біса тут відбувається?» Що неодноразово роблять і головні герої. Але в будь-якому випадку «Сонцестояння» віддрукується у вашій пам'яті. Астер написав і зняв дуже свіже авторське кіно, що не наповнене штампами і може вас по-справжньому здивувати. «Сонцестояння» по суті винаходить новий піджанр денний горор, як його правильно й піарять, і показує, що навіть найбільш ідилічне місце в мальовничій Швеції при яскравому сонячному світлі може налякати своїми моторошними ритуалами, які тут показані дуже реалістично, криваво і зі звуком черепа, що проламується, від якого стає не по собі. Астер блискуче досягає успіху в своєму бажанні травмувати психіку глядачів своїми огидними, але звабливими кошмарами при світлі дня.
Якщо вам набридли всі ці «Закляття», «Аннабелі» й постійні рімейки відомих горорів, і ви любите гарне авторське кіно, яке не підкоряється правилам, а саме їх створює, то «Сонцестояння» було знято для вас. Для мене особисто це другий відмінний трилер-горор 2019 року після творіння Джордана Піла «Ми».
Ви точно не забудете цю поїздку до шведської глибинки. Сподіваюся, шведський туризм від цього фільму не постраждає.
