Рецензія на фільм «Ілюзіоніст»
Подивився ось фільм «Ілюзіоніст» (так, я такий швидкий). І дивився давно, але не з початку. А тут зовсім нещодавно знайшов у гарній якості, і подивився ще раз, але з початку. І знаєте що - стало значно краще. Зрозуміліше стало, он як, ряд раніше неясних моментів відразу ж прояснився.
Звідси мораль - дивіться фільми з початку. І звичайно, у гарній якості.
Про що там в фільмі? О, так відразу й не поясниш. Ну жив-був один раз собі бідний єврейський хлопчик на ім'я Абрам. Тобто ні, це в нього по батькові було - Абрамович. А ім'я навпаки - Борис. Тобто ні, знову наплутав. Абрамович - це його прізвище. З наголосом на третьому складі. І виріс він. Накрав багато грошей, і став губернатором Чукотки, і купив собі «Челсі»... ее... щось мене знову не туди понесло. Це все тому, що я зараз трохи сам не свій. Я зараз трохи подавлений. Як чим? Як чим?? Роялем, природно. І можу писати тільки як думаю. А думаю я - о як.
Але якщо взяти себе в руки (бажано чужі й жіночі), то вийде от що: прізвище хлопчика було Абрамовіц, і жив він в Австрійській Імперії. Передчуваючи народження Гітлера й етнічні чищення, шустрик Абрамовіц змінив собі прізвище на Айзенхайм і зробився фокусником-ілюзіоністом, майстром плаща, кинджала й апельсинового дерева. І жив так приблизно тридцять років.
А до цього, ще у своє перебування євреєм, він закохався в одне дівчатко. Дівчатко було зовні так собі, але була в ній одна важлива особливість - вона була графинею. Тому вона йому відразу сподобалася. Я, звичайно, не стверджую, що кохання їхнє було чимсь корисливим і низьким. Ні боже мій. Напевно, воне було чисте й безгрішне, як... е... як мої думки, скажемо. Ось. Я просто пояснюю, що дівчинка й хлопчик кохали один одного (мабуть, в основному платонічно, хоча в ті часи всяко бувало), причому дівчина була із дворян. Як же можна не згадати про таке, така чудова подробиця в любовній історії.
А потім їх, зрозуміло, розлучили. І дівчинка була в результаті іншому віддана, і збиралася бути вік йому вірна, тим більше, що вразливий Абрамчик не виніс цього сумного видовища й відправився подорожувати кудись у дичину й глухомань. Кудись у Китай і Росію. А заодно він там удосконалював своє иллюзионическое мистецтво. І, треба сказати, досяг на цьому поприщі помітних успіхів. Таких, що, коли, у віці тридцяти із хвостиком років, він повернувся в рідний Відень (столицю Імперії, між іншим), там його зустріли із широко розпростертими ногами (це про жінок) і не менш широко розкритими гаманцями (це мужики). Дуже вже всім хотілося подивитися, які там фокуси-покуси в Китаї й дикій, варварській Росії показують. Там, здається, ще в той час по вулицях ходили ведмеді, грали на балалайках і пили в трактирах горілку. І снігом заносило тамтешній Кремлін і храм Безіла Божевільного.
Так, Кремлін завжди живий, Кремлін завжди зі мною.
І тут, у Відні, наш Абрамович зненацька зустрічає подружку днів своїх суворих, голубку старезну свою він зустрічає. І, звичайно, радується зустрічі, тим більше, що подружка неабияк (хоча й недостатньо) покращала й, здається, все так само нерівно до нього дихає, незважаючи на свої роки.
Возз'єднанню дитячої прихильності заважає злісний наречений графині - окатий кронпринц з великими вусами. Він дарує нареченій квіти, водить її під руку й каже усіляке. Ух, я б цьому дядькові з великими вухами вухи б пообривав, - думає, мабуть, Абрам про себе. А вголос він, звичайно, тільки посміхається. І навіть, може, розповідає, як йому приємно побачити кронпринца. Це такий жорстокий звичай був у ті часи - називався етикет. І ось він цього етикету дуже дотримується. І показує в присутності кронпринца всякі фокуси, витягає з капелюха кроликів, майстерно тасує карти й взагалі представляє з себе досвідченого наперстника (ось ви бачите ваші гроші... а ось ви їх уже не бачите, спасибі за увагу, приходьте наступного разу). Зрозуміло, що кронпринцові не сильно подобається кубло шулерства й розпусти в себе під боком. І він постійно намагається викрити ілюзіоніста й вивести його на чисту воду. Або на брудну. Загалом, геть із його країни. Але в нього нічого не виходить. А коли йому доповідають, що Абрам починає заново крутити каверзи з його майбутньою дружиною, той перестає йому подобатися ще більше. І тут трапляється жахливе.
Бог сказав Абрамові: Абрам, ти вб'єш свого сина, Ісаака. І Абрам сказав: Що? Нічого не чутно, говори голосніше. І так далі.
Загалом, з п'яну кронпринц вбиває свою наречену. Це дуже сумно. Кровища по всій підлозі, труп, безутішний фокусник, якому від смутку навіть не хочеться підглядати за своїми кроликами в капелюсі, і все таке. Я думав, цим фільм і закінчиться. І приготувався навіть виставити йому такий собі середній бал. Але там під самий кінець фільм зробив різкий поворот, і виявилося, що все трохи смішніше й задерикуватіше, ніж здавалося на перший погляд... хе-хе.
Там у якійсь рецензії прочитав: «на жаль, матеріалістична кінцівка руйнує все чарівництво». Бугага! - як сказав би грубий Іван Баян. Не фіг жити в придуманому світі, ми, матеріалісти, не віримо в придуманих духів, ми віримо в себе, і ще в закони природи. А всякі псевдонаучні теорії фокусників з підозрілими прізвищами - вони нам соціально далекі.
Ще розповім про акторів і про всяке - коротенько. Головного героя - Едуарда Абрамовіца - грає Едвард Нортон. Актор він гарний, тому ролі в нього виходять теж гарними. Що небезпечних шизофреніків, що скінхедів, які розкаюваються - що хитрих єврейських ілюзіоністів. Відіграв здорово, міцна п'ятірка. Це я до того, що деякі актори зуміють виразити п'ятдесят емоцій одним поглядом. Аль Пачіно там... Леслі Нільсен... Ще деякі. Едвард - може. Що й було нам наочно показане в ході фільму. Князівну-графиню грає тітонька на ім'я Джессіка Біл. Не вразила, але - на своєму місці. Злісного кронпринца зіграв Руфус Сьюелл, вічним сумом в очах він трохи нагадує Джуда Лоу, я його спочатку навіть поплутав. Інспектора Ула грає смішний дядько Пол Джиаматті, найприкольніший, після Нортона, персонаж. Сподобався. За підсумками міркувань - всі на місцях, всі виглядають бадьоро й красиво.
Знятий фільм із закосом «під старовину», з фільтрами по кутах екрана й стародавніми переходами «у точку» і «із точки». Виглядає почасти свіжо й тому неначебто теж прикольно. Музика дуже гарна, дуже в тему. Взагалі, все сподобалося.
Тут варто було б додати щось начебто «фільм вчить нас бути реалістами й не вірити в чудеса, а тому опам'ятайтеся від майданських казок і відкрийте вже очі!», але я цього не скажу. Щоб не порушувати гармонію замітки.
Гарний фільм, обов'язково подивіться при нагоді.
