Рецензія на фільм «Поцілунок на удачу»

Удосталь відреготавшись від даних агентурної розвідки по фільму «Мінотавр» від доктора Павлова, глибоко задумався. Питання на порядку денному просте - а чи вийде так само смішно, як у нього? А ну як не вийде? Зовсім недобре вийде, просто, я вибачаюся, конфуз якийсь вийде.

Потім помізкував ще, порозкинув, так сказати, мозком, гордо розправив звивини й зрозумів - не треба за кимсь бігти. Треба йти своїм шляхом.

До чого це мене проперло на філософію? А, згадав, це тому що проглянутий фільм - винятково філософський. Позиціонується, щоправда, як комедія. Виходить філософська комедія, нічого, будемо дивитися.

Отже, фільм “Just my luck”, що взагалі-те варто перевести як «Везіння», але його з невідомої причини перекладають як «Поцілунок на вдачу». Бог з ним, з перекладом, я вже так часто лаявся на наші дебільні переклади, що вже втомився, слово честі. Пускай буде «Поцілунок», пускай «на вдачу», аби тільки не було громадянської війни.

Живе в місті Нью-Йорку дівчина на ім'я Ешлі. Їй везе. І в тому ж місті живе хлопець Джейк. Йому, як уже догадалися найбільш догадливі з десяти мільйонів наших читачів, не везе. Але один раз - кулях! - вони міняються місцями, і йому починає везти, а їй - навпаки. Чим закінчиться ця непроста життєва ситуація?

По-перше, назвавшись груздем, треба лізти в кузов. Тобто, не будучи Павловим, я отут не буду смішно переказувати зміст даної стрічки. Навпаки, будучи Реддером, почну анатомувати фільм. І нехай не ниють слабкі, незамутнені дівчини, що я заміряюся на святе й опошляю легку, світлу фільму. Дівчинам я взагалі - відразу рекомендую засилати мені на поштову скриньку свої фотографії, тоді наша з ними бесіда відразу перейде в правильне, сугубо конструктивне русло.

Про що це я? Ага, про фільм.

Не можна не відзначити, що взагалі-то зав'язка фільму - вона дуже плідна й тому часто використовується. Поміняти когось із кимсь місцями й подивитися як вони будуть виплутуватися із цієї ситуації - прийом безпрограшний. Навскидку можу згадати як мінімум три молодіжних фільми з такою ж зав'язкою - «Їх поміняли тілами», «Чумовая п'ятниця» і «Загадай бажання». А взагалі їх таких було значно більше. Ну й нічого страшного, у загальному-то, у Вільяма Шекспайра теж сюжети новизною не блищать, а нічого, людина зуміла нормально піднятися.

Ось взяти хоча б Гамлета. Відомо, що сюжет даної п'єси взагалі належить не товаришеві Шекспірові, а зовсім Саксону Граматику, був такий літописець в 12 столітті. Та й сам Саксон її не з голови видумав, а просто складно записав стародавню скандинавську легенду про Амлета, сина тамтешнього скандинавського конунга. Ну й що? - подумав Шекспір, акуратно переписуючи складноразбірливі рядки Саксона до себе в конспект, - ctrl с - ctrl v - ніхто й не догадається, піпл схаває.

І справді, схавав. І навіть не разу не побив товариша Шекспіра за плагіат і грубе порушення авторських і суміжних прав. І Саксон, власно, з деякою натяжкою, автор цього твору, ні слова не сказав. Йому це трохи важко було зробити. Він на той час уже п'ятсот років як помер.

Ну а про «Ромео й Джульєту» я взагалі мовчу, мотив «він любить її, а батьки проти» навіть до сімнадцятого століття було вже настільки побит й затасканий, що Шекспіра з легкістю могла осягнути сумна доля Пилипа Кіркорова в якості «батька римейків».

Взагалі, створюється враження, що із всієї строкатої древньої компанії, тільки греки вміли створювати оригінальні, неординарні речі. Що не дивно, жили вони все-таки трохи раніше Шекспіра й тим більше Дональда Петрі, режисера фільму «Поцілунок на удачу».

Ну отож, назад про фільм. Взагалі-то в мене заготовлений ще один довгий філософо-історичний прогін, але ми з ним поки перегодимо. Ми поки ще трошки розповімо про фільм.

Загалом, доля зводить (ой, посміхнула фраза, зараз поясню чому) Ешлі й Джейка на костюмованому балі. Вони там частково замасковані. І фізій один одного не бачать. Але проте, люто кидаються танцювати разом, а після танцю в стилі незабутньої «Вибачите, будь ласка, нас, допоможіть, люди добрі» групи «Ногу звело», не менш люто цілуються. І після цього - ага! - в Ешлі удача проходить, а в Джейка навпаки, починається.

От сюди-то я й запхну свій філософський віз, точно.

Отже, що є по суті удача? Удача - це, власно ні що інше, як випадковість зі знаком плюс. А що таке випадковість? Це порушення причинно-наслідкових зв'язків.

А от були у вже згадуваній Древній Греції такі товариші - детерміністи їхнє прізвище. Головний у них був якийсь товариш Демокрит (не плутати з демократом). І от цей Демокрит, а за ним і всі детерміністи - вони люто заперечували роль випадків у нашім житті. Більше того, вони навіть існування випадків не визнавали начисто.

Демокрит на цей рахунок наводив відмінний приклад. От, скажемо, якась людина знайшла скарб. Повезло! - скаже хтось. - Випадковість! - скаже хтось ще. І потім ще додасть - видать, доля така. Чому ж це випадковість? Звідки отут доля? Нічого подібного, тут простежується чіткий причинно-наслідковий зв'язок: людина знайшла скарб, тому що взяв лопату й почав копати саме в цьому місці. А чому він почав копати саме тут? Тому що в нього була карта. Звідки узялася карта? Він одержав її від умираючого троюрідного дядька. І так далі. Ніщо не може відбуватися без причини, затверджує Демокрит, і із цим не можна не погодитися.

Так що твердження, начебто Ешлі «везе», а Джейку - «не везе», воно дурне, насправді. Воно по суті означає, що Ешлі знає, що, як і коли робити, а Джейк - не знає. Але це вже його, джейкові проблеми.

Плавно, неквапливими гребками підпливаємо до розбору акторів.

Дівчина, що грає Ешлі, робить обтяжуюче враження. Хоча ні, сама дівчина, як така, гарна, мені сподобалася. Пригнічує, власно, її героїня. Вона ж нічого не вміє робити! Навіть цвях забити не може! Навіть засохлу жуйку від стола відшкарябати! Навіть, пральну машину зі спецзахистом від дурня, і те включити не в змозі! Ну що за на фіг! Скажу більше, дані сцени - вони вступають у різке протиріччя з висловленим раніше тезою, що Ешлі знає, що й коли робити. Отже, щось не так з логікою у творців фільму.

І головне, що ця сама сильно самостійна Ешлі ні в кого не може попросити допомоги. Їй, напевно, релігія не дозволяє, тому вона спочатку люто збільшує справу до повного краху, як, наприклад, у випадку із пральною машиною, а потім з нерозуміючим видом стоїть поруч, типу «я отут не при справах». Иих, феміністка, шайтан-гарба.

Я взагалі-то дуже люблю феміністок. Вони такі смішні! Особливо я люблю з ними ходити на базар. А з базару - це взагалі. Навантажиться така двадцятьма кілограмами в чотирьох сумках і ледве повзе. А запропонуєш допомогу - сичить «Я САМА!». О, це просто щось.

А коли на базар ходити не треба, я феміністок якось не дуже. Я їх не зовсім розумію. Тому я як тільки бачу феміністку, з якою не потрібно йти на базар, я відразу хапаюся за револьвер, нічого не можу із собою поробити.

А пацан, що Джейк, якому спочатку не везло, а потім повезло - він нічого так вийшов. Із зовнішньої точки зору, звичайно, оцінювати я його не можу, я все-таки не фемініст, але взагалі нормально так, що називається - життєво.

Але краще всіх у фільмі відіграв негр-продюсер! От це я розумію - чоловічище! Мега-Мастермайнд просто, прямий як я. Дуже, дуже сподобався, актор просто молодчага, зараз постараюся знайти, хто такий, чиїх буде, і поділитися. О, треба ж, знайшов, людину кличуть Фейзон Лав (Faizon Love). Відмінно розстарався камрад, немає слів.

Наприкінці, звичайно, відбувається загальне примирення й благорозчинність, Ешлі й Джейк намертво закохуються один в одного, і на тлі всієї цієї благодаті тема везіння-невдачі якось плавно йде на другий, третій (далі за списком) план. Що, звичайно, радує.

Загалом, незважаючи на розведену мною філософію й загальне не цілком схвальне відношення, фільм вийшов симпатичним. Не комедія, ні, смішного там нічого замічено не було.

Але якщо хоцца приємно провести час у кіно або вдома (із черговою феміністкою), даний фільм - гарна підмога.