Рецензії наКороль Артур: Легенда меча (2017)

Як ревний фанат жанру «фентезі», я не міг обділити увагою нещодавню прем’єру – «Король Артур: Легенда меча». Тим більше, що режисером фільму виступив один із найкращих та найвідоміших сучасних представників цього ремесла (і один з моїх улюблених) – Гай Річі. Усі попередні його стрічки мені неабияк сподобалися своїми енергійністю розповіді, динамікою сюжету, тонким гумором та легкістю сприйняття. Останні картини Річі виділяються ще й чудовим музичним супроводом, неперевершеним візуальним рядом та іменитим акторським складом. Попри те, що у «Легенді меча» усе це присутнє й глядачам картина сподобалася, критики зустріли фільм дуже холодно. Чому такі розбіжності? Спробую пояснити.

Почну з того, що «Король Артур: Легенда меча» – це може не найкраще, але далеко не найгірше творіння Гая Річі. Стрічка містить в собі усе те, за що ми любимо цього англійця.

Сюжет продуманий до деталей. Немає жодної зайвої сцени. Події розвиваються логічно та динамічно. Діалоги прописані дуже добре. Сподобалася дуже операторська робота. Вона просто зачаровує.

Кожен персонаж, попри досить поверхове розкриття, індивідуальний, має свою історію, свій характер, а тому цікавий. Може не усі імена запам’яталися, та їхні вчинки – точно. Що стосується другорядних героїв, то їхні передісторії подаються у вигляді кількох фраз. Так, поверхово, але це ми бачимо у всіх фільмах Гая Річі, і цього достатньо, щоб співпереживати персонажам, розуміти їх та цікавитися ними. Їхній характер, переконання та внутрішній світ ми бачимо у їхніх вчинках, а не в порожніх словах.

А чого варті харизми головного героя та антагоніста стрічки! Чарлі Ганнем, який зобразив нового короля Артура на екрані, чудово вжився в роль. Багато хто говоритиме: «Не канон!», і буде правий. Перед нами не постає благородний лицар, ми бачимо дрібного злочинця, який виріс у борделі, грубого, брутального та самовпевненого. Та Гай Річі й не хотів показати канонічного Артура. Якщо прийняти таке бачення, розумієш, що головний герой – чудовий. Він, попри вуличне виховання, має цілком благородні переконання, прив’язаності, вірних друзів. Персонаж Ганнема розвивається впродовж усієї стрічки, він, як і всі ми, падає під тягарем непереборних обставин, важко переживає втрати, любить та ненавидить. Артур Гая Річі – живий, чим і викликає симпатію.

Антагоніст стрічки, Вортигерн, у виконанні неперевершеного Джуда Лоу також получився добротним. Чудово прописаний, із сильним характером (взяти хоча б жертви, на які він, не без душевних мук, йде заради поставленої мети), переконаннями. Як говорив сам головний герой стрічки, персонаж Джуда Лоу – уособлення зла. Звідси і його шаблонність. Та я побачив дуже глибокого героя, який скоріш страждає від власних амбіцій, ніж є чистим злом. Він розумний, чудово усвідомлює, що влада – це найбільша сила у нашому світі. Також він розуміє, що ця влада йому не дістанеться чесним шляхом. Жорстокість, показовість та недовіра до усіх – це наслідок розуміння Вортігерном того, що він не зможе ніяким добродійством втримати корону в своїх руках після братовбивства, за допомогою якого герой і сів на трон.

Обоє персонажів цікаві, глибокі, чудово прописані й ще краще зображені акторами. Та найголовніше – вони чимось схожі на кожного із нас, та дуже сильні характером. Пафосні? Моментами – так. Але це необхідно для надання картині епічності. Це ж блокбастер все-таки і критикувати його за те, що лише посилює його, безглуздо.

Ритм оповіді просто скажений. Це одна із головних особливостей режисерського «почерку» Гая Річі – кадри моментами змінюються з шаленою швидкістю, камера трясеться так, ніби на оператора напав рій бджіл, а історії так переплітаються, що інколи розповідь ведеться навіть з кінця. За подібне багато фільмів критикують (як і цей по-суті), та в фільмах Гая Річі подібне не дає відвести погляду від екрану, надає показаному енергійності, створює особливу атмосферу. Та така динаміка місцями змінюється повільними сценами чи довгими діалогами, що робить оповідь дещо нерівномірною.

Музичний супровід просто неперевершений. Він шикарний, чудово відповідає атмосфері епохи та стрічки, підкреслює настрій моменту. Любителі середньовічного мотиву гідно оцінять саундтрек «Короля Артура». Це одна із сильних сторін стрічки. Композитору низький уклін!

Окрім всього цього, в «Легенді меча» бачимо містику в перемішку з тонким гумором та часточкою романтики. Це поєднання в стрічці виглядає дуже органічно та приємно. Жарти ситуативні, смішні, злегка розвіюють загальну серйозність фільму. Порадувала любовна лінія: стримана, невульгарна, наповнена хімією між героями, яка відчувається. Щоправда, у кінці картини вона чомусь обривається. Це створює відчуття невеликої незавершеності, але на загальну атмосферу стрічки не впливає.

Солідний візуал, шикарна музика, акторська гра, цікава історія створюють чудову атмосферу, в яку поринаєш з перших же хвилин стрічки.

За що тоді критики так напали на фільм? Переглянувши його, відповідь для мене стала очевидною. По-перше, режисер дуже вільно переповів історію Артура, Круглого столу та меча Екскалібура. Людям, які виросли на кіно чи книгах по цих легендах, подібне трактування скоріш за все не сподобається. Точніше, точно не сподобається, що очевидно з численної критики. Невідповідність канону – це головна проблема «Короля Артура», яка змусила більшість глядачів негативно сприйняти побачене. По-друге, величезну масу матеріалу міфів просто неможливо вмістити у двогодинний хронометраж картини. Звідси й легка поверховість, часткова незрозумілість картини. Крім цього, до недоліків стрічки легко можна віднести занадто різку зміну кадрів у деяких моментах, невелику передбачуваність сюжету, ту ж скаженість ритму стрічки, нерівномірність оповіді, невідповідність епосі декорацій і костюмів тощо.

«Король Артур: Легенда меча» – це проба пера Гая Річі в жанрі «фентезі». І ця проба має багато недоліків для прискіпливого ока. Та Гай Річі знімає специфічні фільми, які не призначені для того, щоб викликати сльози, не для того, щоб над ними мізкували цілими днями чи бралися переосмислювати власне життя. Він знімає кіно, під час перегляду якого забуваєш про все і повністю поринаєш у показаний світ, відпочиваєш та просто насолоджуєшся легким та красивим фільмом. Такими були «Шерлок Холмс», «Агенти А.Н.К.Л.» і таким є «Король Артур». Як тільки-но глядач зрозуміє це, він побачить усю шикарність даного кіно. Особисто я, як шанувальник творчості Гая Річі, стрічкою задоволений повністю, вона перевершила усі мої сподівання і подарувала цілу палітру емоцій.

Як мінімум непогане фентезі й чудове кіно!

Легенда про короля Артура і його лицарів Круглого столу розбурхує уми кінематографістів мало не з самого винаходу кіно. Чарівний меч, відвага, влада і магія можуть закрутити голову кому завгодно, от і Гай Річі не втримався від того, щоб зняти свою осучаснену екранізацію пригод великого короля.

Поки всі з нетерпінням чекають третього «Шерлока Холмса», Річі продовжує експериментувати з жанрами, і після яскравого і веселого шпигунського екшену «Агенти А.Н.К.Л.» він взявся за фільм з довгою як для оригіналу назвою «Король Артур: Легенда меча», який розповідає про становлення легендарного короля Артура. Почати Річі вирішив з самого початку, – з глибокого дитинства головного героя, чиїм батьком був великий король Утер Пендрагон, від якого Артуру в спадок дістався Екскалібур.

Лицарське фентезі Річі своєю першою битвою, куди глядача кидають відразу ж, без будь-яких передісторію і пояснень, нагадує за своїм розмахом торішній «Варкрафт», що аж ніяк не на користь «Короля Артура», але поступово оповідання приходить у себе, стає ясно, хто, що і чому зробив, а епізод, показує непросте дитинство і дорослішання головного героя і зовсім є кращим в цьому фільмі. Далі ж Річі ніби експлуатує образ безрідного бастарда, якому судилося замінити свого загиблого батька і очолити його людей, зроблений в останні роки мегапопулярним завдяки Джона Сноу з «Ігри престолів». І хоча в «Грі» все ще є інтрига з приводу того, кому дістанеться Залізний трон, то тут все вже визначено долею і законами голлівудських блокбастерів, хоча сюжет і намагається з усіх сил непотрібними відступами відтягнути головну сутичку героя і лиходія.

Чарлі Ханнем без сумнівів виглядає в образі Артура круто, але його персонаж настільки осучаснена, що насилу вписується в канву легендарного епосу. Він багато працював над своєю фізичною формою для «Короля Артура», але його герой більше нагадує Сашу Білого з «Бригади», ніж великого короля Англії. В останній же сцені, де він вже став королем, Артур і зовсім схожий на братка, який прийшов до влади зі своїми подільниками, який буде вести королівські справи за поняттями.

В образі головного лиходія Вортигерна перед нами постає Джуд Лоу, який знімався у Річі в «Шерлока Холмса», і його осучаснили не менш ніж Артура. Я дуже люблю Лоу, але тут він виглядає смішно з усім цим удаваним пафосом. Він міг покінчити з Артуром ще в перші півгодини фільму, коли герой опинився в його темниці, але замість цього влаштував цирк з публічною стратою і дозволив втекти того, хто може покласти край його правлінню. Якийсь дуже дурний і ничуточки не страшний вийшов у нього лиходій.

Якщо подивитися на акторський склад фільму, то там можна знайти чимало акторок, але на ділі ролі більшості з них зводяться до однієї-двома сценами та однієї-двох фраз, і тільки героїня Астрід Берже-Фрісбі, яку ви можете пам'ятати по ролі русалки в «Піратах Карибського моря: На дивних берегах», отримує шанс розкритися. У «Короля Артура» вона зіграла мага, чиє чари вражає, але здається, що вона час від часу його притримує для того, щоб Артур сам завоював свій трон. З головним героєм у них досить іскристі відносини спочатку, але поступово їх хімія зводиться до нуля, хоча очевидно, що у них є почуття один до одного. Напевно Річі просто вирішив не давати ходу любовної лінії, а сконцентруватися на тому, як Артур повертає собі трон.

Батька головного героя тут зіграв Ерік Бана, і його Утер Пендрагон на відміну від головного героя є саме тим королем, якого асоціюєш з історією про короля Артура. Актор майстерно скористався кожною секундою свого екранного часу, що аж захотілося заради нього переглянути інший епос – «Трою». А для шанувальників таких фентезійних і пригодницьких серіалів, як «Гра престолів» і «Марко Поло», тут з'являються актори Ейдан Гіллен і Тому Ву. До речі, їх персонажі, що виступають на стороні Артура, не особливо відрізняються від їх серіальних героїв – хитрого Мізинця і майстри східних бойових мистецтв Стоокого.

З самих лицарів Круглого столу важливе місце в оповіданні займає лише сер Бедівер у втіленні Джимона Хонсу, який своєю кропіткою грою красномовно нагадує нам, що він вже двічі був номінований на «Оскар». Десь на задньому плані періодично мелькає Персіваль, але на ньому увагу не загострюється, а Мордреда тут і зовсім зробили темним магом. Він з'являється в одному з найбільш перевантажених і досить безглуздих (там є слони розміром з Тауерський міст!) прологов, які тільки є у фільмів жанру фентезі. Я до самого фіналу з надією чекала, що той хлопчина, що допомагав Артура та його друзям, виявиться маленьким Ланселотом, але на жаль найвідоміший з лицарів Круглого столу так і не був удостоєний у Річі навіть згадки.

«Король Артур» відноситься до тих фільмів, при перегляді яких на тебе тиснуть великою кількістю спецефектів, а коли виходиш із залу, то задаєшся питанням, що це взагалі таке було. Часом за своєю стилістикою кіно нагадує комп'ютерну гру з тією лише відмінністю, що ти не можеш керувати персонажами, і вони приречені бігати по колу, знову і знову переживати один і той же спогад з дитинства Артура, поки нарешті не відбувається його фінальна битва з головним лиходієм. Фух, фінал, завіса. І навряд чи до цього варто знімати продовження.

Народжений в замку, вихований в борделі... Так, це трохи не той король Артур, про який ми чули стільки легенд.