У США співаки нерідко стають акторами, згадати хоча б Девіда Боуї, Барбру Стрейзанд, Джастіна Тімберлейка, Вілла Сміта і Леді Гагу (і цей список можна продовжувати і продовжувати). В сучасному українському кінематографі послідувати їх прикладу вирішив мегапопулярний в останні роки (і з цим складно посперечатися) Дзідзьо. Так відносно швидкими для України темпами на світ народилося його перше кінотворіння в жанрі комедія «DZIDZIO Контрабас»...
Зрозуміло, перераховані вище імена співаків/акторів є лише прикладом, а не порівнянням для цілком самобутнього і прагнучого бути ні на кого не схожим Дзідзьо і його кінодебюта. Його «DZIDZIO Контрабас» не світять «Оскар» і «Золоті глобуси», але для українського кіно цей фільм – справжня подія, яка у перший же тиждень прокату показала, що здатна змагатися і з голлівудськими стрічками. У чому ж його секрет? Чим він так зумів зачарувати глядачів? Давайте спробуємо розібратися.
Знята повністю в Україні комедія для масового глядача і без участі студії «Квартал 95» (що сьогодні рідкість) виявилася простенькою історією про хлопця, у якого є мрія, і він на всіх парах мчить до неї на своєму червоному розбитому пасаті. В головній ролі, зрозуміло, сам Михайло Хома, він же Дзідзьо, і його відома на всю країну борода. Якщо ви запитаєте у мене, чи варто дивитися «DZIDZIO Контрабас», то першим ділом я запитаю, як ви ставитеся до Дзідзьо. Якщо позитивно або нейтрально, то в цьому фільмі у нього є всі шанси вас зачарувати ще більше своєю неосяжною харизмою та самоіронією. Якщо ж він у вас не викликає теплих емоцій (ну раптом такі люди все-таки є), то дивитися фільм за його участі не треба, оскільки його тут буде ну дуже багато (про що голосно заявляє в цьому кіно все, починаючи від його назви).
На відміну від себе реального, екранний Дзідзьо – абсолютно непопулярний співак, який будує будинок на кошти матері, яка перебуває на заробітках в Італії, і виступає на святах у своєму селі. Риси характеру цього героя, а зокрема амбіційність і самовпевненість тут гіперболізовані до межі і не раз грають з ним злий жарт. Він вплутується в такі ситуації, що залишається просити допомоги тільки у Бога (їх відносини з Всевишнім – особлива фішка фільму) і сподіватися на диво. Але він не здається і йде до кінця, і поступово його гарні риси беруть гору чи то по доброті душевній, чи то під страхом божої кари, не важливо, головне, що асоціювати себе з ним може кожен, адже кожному хотілося б, щоб його заповітна мрія здійснилася, та й від спокуси зірвати великий куш за мінімум часу навряд чи б хтось відмовився.
Компанію Дзідзьо у фільмі складають його колеги по музичній групі Назар Гук і Орест Галицький, і з них теж вийшли вельми колоритні персонажі. Особливо переймаєшся симпатією до простодушного «сек'юріті/водія», якого грає Гук. За характером він – малюк Грут в людській подобі.
Олена Лавренюк хороша в образі крутої стерви, яка попадається хлопцям на їхньому і без того нелегкому шляху, але, незважаючи на те, що я розмовляю переважно російською мовою, на фоні інших україномовних персонажів її російський акцент сильно різав слух. Краще б вже всі говорили одною мовою (переважно українською).
На суперблокбастер «DZIDZIO Контрабас», звичайно, не тягне, хоча цей «жанр» згадувався на постерах фільму скоріше з іронією, ніж серйозно. Зате комедія Олега Борщевського знята з душею і щиро прагне подарувати глядачеві гарний настрій, що, до речі, у неї виходить на ура. А в якості бонусу після перегляду додається почуття гордості за українське кіно, що стрімко розвивається, оскільки дана кінокартина вийшла набагато кращою за багато американських комедій зі знаменитими акторами. Варто і про сіквел подумати.
За своєю мрією можна гнатися на чому завгодно. Хоч би і на старому червоному пасаті. Головне, щоб мрія була.
