Рецензии наБегущий по лезвию 2049 (2017)

Довгий і важкий шлях подолав фільм Рідлі Скота «Той, хто біжить по лезу», прем’єра якого відбулася у далекому 1982 році. Прийняли стрічку дуже холодно, вона піддавалася численній критиці. Але згодом світ побачила режисерська версія картини і її переосмислили. Сьогодні «Той, хто біжить по лезу» вважається культовим, чи не кращим науково-фантастичним фільмом в історії. Більш ніж через три десятки років нуарній антиутопії вирішили дати «друге дихання», що викликало неабияке хвилювання фанатів. Ніхто і уявити не міг, що нова стрічка нічим не поступиться оригіналу і буде гідним продовженням класики. «Той, хто біжить по лезу 2049» – глибокий, далеко не одноразовий та дійсно захоплюючий фільм, який не зрадив стилістиці та змістовності оригіналу.

Музичний супровід, візуал – ідеальні, чудово підкреслюють похмуру, гнітючу атмосферу. Вони з перших же хвилин переносять у депресивний, сірий, повільно помираючий світ альтернативного майбутнього. Радіоактивні пустелі, безплідні землі, руїни та звалища простягаються на десятки кілометрів, а перенаселені міста – на сотні. Показані технології дуже цікаві, практичні. Одразу помітно старання та оригінальність творців стрічки. Людство у фільмі дуже розвинене технологічно, але в результаті втратило свою душу. Ідеали, мораль, справедливість – усе втратило свій зміст, сприймається не як орієнтир, а, скоріш, як пережиток минулого. У 1982 році це не привертало такої уваги, але зараз легко помітити, що техніка дійсно витісняє духовність з життя людей. Виникає питання – чи не подібне майбутнє чекає наших нащадків? Ідеально поставлені сцени разом із операторською роботою зачаровують. Візуал яскравий та похмурий одночасно, дуже красивий, буквально кожен кадр – витвір мистецтва. Багато уваги приділено деталям, які ніяк не впливають на сюжет, але формують загальну атмосферу стрічки, передають хаос та депресивність у суспільстві. Дені Вільньову, режисеру картини, низький уклін.

Крім неперевершеної атмосфери, «Той, хто біжить по лезу 2049» може похвалитися шикарним сценарієм.

Фільм піднімає дуже глибоку проблематику. І це стосується не лише показаного альтернативного майбутнього, але й нашого, реального світу. Так, зараз уже немає офіційного рабства, але з дня на день вчені створять клона людини. Можливо, виключно з цікавості, але це підніме важливі моральні питання. Де та абстрактна лінія, що розділяє людяність та інноваційність, правильність та практичність? У контексті картини не важко зачепити і релігійне питання сутності людини: Чи має душу особа, створена не Богом, природньо, а іншою людиною, штучно? «Той, хто біжить по лезу 2049» змушує замислитися над усім цим. Де межа між річчю, творінням рук людських, та, власне, людиною-творінням? Де знаходиться границя між порушенням наших невід’ємних прав на життя, гідність та експлуатацією речі, коли ми і є цією річчю? У часи Античності (коли рабство процвітало) подібні питання не задавали, але сучасне покоління бачить світ набагато багатограннішим, складнішим. Таким же і є фільм.

Слід відмітити неабиякий драматизм стрічки. Проявляється він не лише через головних героїв, але і через другорядних персонажів та загальну проблематику стрічки.

Сюжет неперевершений. Чудово прописаний, нелінійний, містить несподівані повороти. Інколи зачіпає історію, показану в оригінальній картині. Ці моменти дуже емоційні.

Детективна сюжетна лінія зачаровує, тримає у напруженні до останніх хвилин фільму, постійно змушує аналізувати кожен крок героїв, кожну «зачіпку». При цьому, справу цілком можна розгадати самому впродовж перегляду фільму, тут немає приховувань заради несподіваної розв’язки, усе логічне та, при достатньому рівні уваги, очевидне. Але для цього необхідно уважно обдумувати кожну деталь, кожну дрібницю, показану і непоказану, сказану і несказану. Ця простота і складність одночасно створюють неабияку інтригу та зацікавлюють глядача, який впродовж перегляду неначе складає частинки мозаїки в цілісну та дещо неочікувану картину.
Незвична, неоднозначна і переповнена хімією, чуттєвістю любовна сюжетна лінія. Одразу вона трішки збиває з пантелику, але згодом ти уже співпереживаєш їй. З одного боку вона відображає те, що є для кожного з нас справжнє кохання, як легко нам прив’язатися до когось, хто завжди нас розуміє та підтримає. З іншого бачимо гнилість суспільства, яке проміняло духовність на технологічність, те, як легко остання може замінити найбільш людське, що лише може бути. Все ж, любовна сюжетна лінія насичена почуттями та глибоким змістом, героїв розумієш, з ними хочеться переживати всі ті моменти близькості, хвилювання, щирого кохання, болю.

Персонажі глибокі, продумані, чудово розкриті завдяки акторській грі та контексту фільму. Майже нічого не говорячи більшість фільму, вони передають більше емоцій, змісту, ніж це можна було б зробити за допомогою слів. Раян Гослінг неперевершений, Дейв Батіста, Харісон Форд, Джаред Лето, Робін Райт, Ана де Армас чудово втілили своїх персонажів, приємно здивували.

Стрічка важка, змушує замислитися над сюжетом, над героями, над піднятою проблематикою. Складність підсилює велика тривалість, неспішність, гнітючість та депресивність картини. Проте, вона не залишить байдужим глядача, який хоче побачити змістовне кіно. Фільм спонукає задавати собі питання: Що є людина у цьому світі? Біологічний вид, що має набір потреб та емоцій? Чи може істота, яка осмислює своє існування? Тут ця межа розмита і стрічка дає змогу кожному дати власну відповідь. Крім цього, закінчення картини відкрите, що прив’язує завершення історії до суб’єктивного її бачення глядачем. Майже три години за переглядом пролітають непомітно, залишаючи сильний післясмак та бажання знову передивитися цей витвір мистецтва. «Той, хто біжить по лезу 2049» – фільм специфічний, але його важко не назвати шедевром, гідним продовженням класики.

В 1982 году фантастический нео-нуар Ридли Скотта «Бегущий по лезвию» встряхнул кинематограф, показав зрителям мир будущего, где человечество сталкивается не с ужасными инопланетянами, а с внешне не отличимыми от людей созданиями, которых оно само сотворило для грязной работы и прочих нужд. Но репликанты оказались не просто блеклыми копиями людей, они стали разумными организмами, способными самостоятельно мыслить, чувствовать и любить. И мировой порядок оказался под угрозой, ведь рабы переставали быть рабами...

Пересказывать события «Бегущего по лезвию», происходившие в 2019 году, нет смысла, просто посмотрите его на досуге. Причем неважно до или после просмотра сиквела, поскольку «Бегущий по лезвию 2049» является не только продолжением, а и вполне самостоятельной историей. Скотту уже не в первый раз возвращаться в свой же мир много лет спустя, ведь недавно он сделал это с франшизой «Чужой» в «Прометее», но к сиквелу «Бегущего по лезвию» кинематографист подошел с еще большим трепетом и решил сделать его современной фантастикой, в некотором роде инновационной, каким и был оригинал. А для этого нужно было свежее виденье.

Прошлогоднее «Прибытие» развеяло последние сомнения насчет правильно выбора Дени Вильнева на роль режиссера сиквела культовой фантастики, но после просмотра «Бегущего по лезвию 2049» можно смело сказать, что теперь он может снимать и переснимать все, что только ему заблагорассудится, поскольку такого фильма никто не ожидал. Многие надеялись, но однозначно утверждать, что он создаст нечто настолько действительно инновационное, прекрасное, волшебное и, в конце концов, фантастическое, никто не осмеливался. А он просто взял сценарий Скотта, таланты Райана Гослинга и Харрисона Форда и сделал это.

« – У меня есть воспоминания, но я не могу сказать, реальны ли они.»

Главным героем продолжения выступает репликант К, который ловит репликантов другого выпуска, сбежавших после войны. На эту роль выбрали Гослинга, напомнившего в прошлом году всему миру, что он является одним из лучших актеров современного Голливуда, и здесь они попали точно в яблочко. Если кто и мог потягаться в прямом и переносном смысле с Фордом, то это именно Гослинг. Более 70% фильма его герой проводит в крови, и каждая новая ниточка в его расследовании приносит К еще больше физической и психологической боли, ломает его, но он продолжает копать дальше. Впервые за свою жизнь на службе он не просто выполняет приказы. Он делает то, во что верит и к чему лежит его сердце. В «Бегущем по лезвию» Гослинга не загоняли в рамки, давая актеру время погрузиться в эмоции К, и он смог так достигнуть новых глубин. Форд сделал Рика Декарда знаменитым, культовым персонажем фантастики, и Гослинг сделал то же самое со своим К, сыграв его так, что перехватывает дыхание. На следующих комик-конах наверняка будет куча парней в таком плаще, как у него.

« – У тебя ведь нет детей?

– У меня их... миллионы.»

Главным антагонистом истории стал владелец компании по производству репликантов Ниандер Уоллас. Вживаясь в этот образ, Джаред Лето вновь пошел на все, заказав себе линзы, в которых он действительно ничего не видел. Некоторые скажут, что достаточно было просто сыграть слепого, но в чем тогда было бы веселье? С Лето либо идти до конца, либо искать кого-то другого. А другой нам здесь не нужен. Никто не смог бы создать на экране образ такого расчетливого и самовлюбленного пророка. Ведь даже в жизни Лето похож на Иисуса со своими чистыми глазами, длинными волосами и бородой. Но за этой милой внешностью может скрываться кто угодно, что снова доказывает актер. В его персонаже есть нечто гипнотизирующее, а присутствие Ниандера ощущается, даже когда он еще не вошел в кадр. Он буквально играет Бога, создающего жизнь и отбирающего ее. Не зря ведь он говорит, что у него миллионы детей. У него даже есть свой ангел – репликант Лав, его правая рука. Она готова ради него на все, и она идет на все, лишь бы исполнить волю своего создателя. Ее воплощает голландская актриса Сильвия Хукс, которая впервые шокировала меня в фильме «Лучшее предложение» несколько лет тому назад. Здесь она вновь шокирует в приятном смысле – в ней есть столько злости, силы, жажды, одержимости и стремления быть лучшей, что оказавшимся у нее на пути не позавидуешь.

« – Ты никогда не видел чуда.»

Гослинг, Форд, Лето... Все они актеры с мировым именем и не одной наградой на полке, но лично для меня настоящим откровением фильма стал Дэйв Батиста. Вы наверняка знаете этого бывшего рестлера по роли инопланетянина без чувства такта Дракса в «Стражах Галактики», где он смотрится гармонично, но за эти несколько лет его популярности у многих возникал вопрос, может ли он сыграть серьезную роль. И в «Бегущем по лезвию 2049» Батиста получил шанс ответить на этот вопрос сразу всему миру: да, он может сыграть драматическую роль, и, растрогав чуть ли не до слез, показать одного из самых человечных персонажей данной антиутопии, оставаясь при этом горой мышц, встреча с которой для К прошла весьма травматично. Обязательно посмотрите с Батистой короткометражку-приквел «2048: Некуда бежать». Он поразит вас и там.

« – Я всегда говорила тебе, что ты особенный.»

В оригинальном фильме нашлось место для истории любви, и сиквел тоже не становится исключением. Вот только в 2049 году найти настоящую любовь для репликанта не проще, чем в 2019 или даже в нашем 2017. Поэтому у К есть его идеальная Джои, но с первой минуты знакомства с ней возникает двоякое чувство по отношению к этой паре. Они то убеждают тебя, что это самая настоящая любовь, то возвращают в реальность, показывая, что какой бы реалистичной ни была Джои, на самом деле в ней все фальшиво. В один момент К это понимает, когда стоит напротив ее рекламы, но от этого менее больно не становится. Актриса Ана де Армас в образе Джои очаровывает. Она пробуждает в К самые светлые чувства, а зрителю показывает, как опасно отгораживаться от настоящих людей и заводить отношения с красивой иллюзией. Слишком современная и горькая лав-стори.

Вильнев снял «Бегущего по лезвию 2049» не только для поклонников оригинала или жанра научной фантастики в целом, он снял эту картину для настоящих ценителей кинематографа. Для тех, кто, окунувшись с головой в эту мрачную антиутопию почти на три часа, вынырнув, скажут, что хотят вновь туда вернуться. Оператором этого визуального чуда стал Роджер Дикинс, на чьем счету 13 номинаций на «Оскар». И если за «Бегущего по лезвию 2049» его не номинируют и не наградят этой статуэткой, то мир совсем несправедлив. Такой потрясающей картинки вы еще не видели. А в дополнение – музыка Бенджамина Уоллфиша и Ханса Циммера, еще более великолепная, чем Циммер создал для «Дюнкерка».

Жанр антиутопии призван показывать жестокое будущее, которое, как мы надеемся, никогда не наступит, но антиутопия Вильнева (уже не Скотта, а именно Вильнева) манит в свой неидеальный мир. Люди, репликанты, летающие машины, технологии, создающие идеальных призрачных партнеров, стена между двумя мирами, шикарный город прошлого, окутанный пылью, перенаселенный город нынешнего, где всех пожирает одиночество... Этот экранный мир может многим показаться очень знакомым, поскольку мы частично уже живем в том 2049 году. Но несмотря на всю его тьму, в нем ярко сияет триумф человеческого духа, как обещал Форд в недавнем интервью, и не важно, исходит он от человека, или от репликанта. Поэтому в конце просто хочется быть там и сидеть на ступеньках рядом с К, держа его за руку, пока вокруг идет снег.

Открытый финал дает волю фантазии, показывая, что у этой истории есть будущее. Покажут ли нам его когда-нибудь кинематографисты, или эта сага закончится 2049-м годом, остается только гадать. А сейчас давайте просто насладимся подарком Вильнева, который уже хочется пересмотреть и добавить в свою коллекцию лучших фильмов.

Теперь никто не сможет обвинить офицера К, бегущего по лезвию, в том, что он не видел чуда. И мы видели это чудо вместе с ним.