Рецензія на фільм «Юність»
Лебединая песня Фреда Беллинджера

Фред Беллінджер – всесвітньо відомий композитор. Він дружив з самим Стравінським і написав твір, який вже встиг стати класикою. Сама королева Великобританії хоче, щоб він виступив перед нею та її чоловіком, але Фред – один з тих, кого нелегко вмовити. Він пішов на пенсію і намагається насолодитися спокоєм на своїх чергових канікулах. Але його кращий друг, дочка і інші жителі фешенебельного курорту не дадуть йому нудьгувати, і нагадають про те, що ж таке юність...

Італійський режисер Паоло Соррентіно у своїй новій драмі людських відносин відправляє нас на шикарний швейцарський курорт, де кожен сезон серед гостей можна зустріти чимало зірок, які бажають втекти від суєти. І знову туди відправляється композитор Фред Беллінджер, чия начебто рядовавідпустка від повсякденності змусить його багато чого переосмислити. 

Відмовити королеві може далеко не кожен, але Фреда абсолютно не цікавить повернення на сцену. На жаль, але він вже не юний. Він віддав своїй роботі кращі роки і тепер просто хоче відпочити. Адже це так приємно ходити на процедури, прогулюватися по прекрасним околицями й підколювати свого кращого друга. Фред визнав, що його молодість пішла і залишається лише жити старістю. Та чи так це насправді? Невже великий диригент дійсно поставив крапку, і яка в такій категоричності справжня причина? Добре, що Майкл Кейн, на відміну від свого персонажа, не пішов на пенсію, а невтомно продовжує зніматися. Ця роль чудова, і він її дійсно проживає на екрані. Хотілося б, щоб Кейну випало зіграти ще чимало цікавих героїв, але їм не витіснити Фреда Беллінджера, оскільки цей буркотливий композитор з упертим характером такий у нього один.

«- Ти кажеш, що емоції переоцінюють. Але емоції – це все, що у нас є.»

Кращого друга головного героя, режисера Міка, що як раз відмовляється виходити в тираж і бажає зняти свій останній шедевр, свій «заповіт», майстерно втілив Харві Кейтель. Його герой видає масу змушуючих замислитися одкровень, а його живий і діяльний характер вдало доповнює меланхолійного Фреда. Про що б вони не говорили, про сьогодення, або ж про минуле, яке димкою відлітає в далекі куточки пам'яті, здається, що їх можна слухати і слухати. Нехай інколи вони нагадують «стару подружню пару», величезне спасибі Соррентіно, що звів Кейна і Кейтеля на екрані в такий творчий дует.

Не менш вдалим ходом було віддати роль дочки Фреда Беллінджера в руки Рейчел Вайс. Другий раз в цьому році вона з'являється на екрані в авторському кіно в уразливому образі, але її Лєна, яка працює асистентом і одночасно дочкою свого батька, є ким-то безумовно особливим. Настільки заїжджена сюжетна лінія про жінку, яку кидає чоловік заради інтрижки, в яку «закоханий», заграла новими фарбами у втіленні Вайс. А їх відносини з батьком і спільні сцени з Майклом Кейном – окреме задоволення при перегляді.

На курорті Фред знайомиться з молодим і надзвичайно популярним актором Джиммі Три у втіленні Пола Дано. Його всі знають лише завдяки ролі якогось робота, що доводить актора до сказу. Але він усім готуємо сюрприз у вигляді нового проекту, що повинен довести всім його талант і багатогранність. І коли Джиммі, нарешті, постає перед нами у своєму новому образі, після шоку від його появи виникає ціла буря емоцій. Один з тих моментів, коли фільму (і конкретно акторові) хочеться аплодувати. І ще тут важко не запам'ятати справжню діву у виконанні Джейн Фонди.

Соррентіно втілив у своїй драмі всі страхи людей зі світу індустрії розваг (хай як би вульгарно це не прозвучало щодо ремесла композитора і диригента). Всі ці герої чогось бояться, і сам страх тонкою ниткою проходить через весь сюжет і даний період їх життя. Найчастіше герої, як і люди загалом, воліють заперечувати його, заперечувати, що бояться не залишити після себе нічого великого, як Мік, або потривожити свою вже дійсну спадщину, як Фред. Їм усім потрібно постаратися перемогти, перевершити себе, що набагато простіше молодому поколінню – Лені, яка виступила проти боязні висоти, і Джиммі, який працює над своїм новим образом, що перевершить того горезвісного робота. А Фреду з Міком потрібно зібрати всі останні сили і відвагу, щоб вчинити черговий, можливо, останній прорив.

Тут є два кращих майже монологу, які тільки можна було почути в кіно в цьому році: сповнена болю тирада дочки в докір батьку, якого не було поруч, з вуст Вайс (ніби затяжний ляпас словами) і те міркування персонажа Дано у своєму новому образі у відповідь Міку ближче до кінця фільму. Вони ніби звертаються безпосередньо до нас, а ці епізоди стали акцентами фільму.

«Юність» пропливає на екрані, неспішно розслабляючи і даючи поживу для роздумів. Прекрасні види, розкішні кадри курорту, епізоди-сновидіння, дивні і цікаві, часом просто голі... При перегляді цієї драми відпочиваєш душею, переносячись на пару годин туди в гори, де ніби завмер час. І ось так своєю «Юністю» Соррентіно доводить, що у неї часом відкривається друге дихання.

Спадщину великого диригента Фреда Беллінджера – це те, про що лише може мріяти багато його колег. Але навряд чи таку спадщину можна буде вважати досконалою, якщо його творець не виконає свою лебедину пісню.