Рецензія на фільм «Сумна пісня ельфа»
Довго, дуже довго. Це я про те, скільки часу дивився мульт-аніме під назвою Elfen Lied («Сумна пісня ельфа» у перекладі). Мульт цей виявився німецько-японського виробництва, хоча дивився я його на японській з англійськими субтитрами. Це теж цілком зрозуміло - все-таки англійську знає значно більше народу, ніж мови країн-виробників.
І, напевно, буде справедливо, що рецензія на цей довгий серіал теж буде довгою. Хоча про серіал - це як подивитися. У порівнянні з «Бідною Настею» - він просто щеня. Тринадцять серій у ньому, коли бути зовсім точним.
Про що, власно, мультик цей? - от яке питання повинно цікавити вдумливого глядача насамперед. Точніше, найбільше його повинна цікавити відповідь на це непросте питання. А от із цим поки доведеться почекати. Почнемо ми, як це в нас прийняте, зовсім здалеку, із зовсім сторонніх, таки, я вибачаюся, лівих матерій. А вже потім, трохи згодом, перейдемо до самого мультику. Це в нас такий, розумієте, метод. Дуже прогресивний. Ну як прогресивний? Діючий, скажемо прямо.
От тут до речі згадалося, багато хто не до кінця усвідомлюють, що, власно, таке «рецензія». От не далі як сьогодні один, розумієте, досить шановний камрад Antip120 мене підступно виловив у чаті й поставив запитання в чоло: «Кажуть, ти рецензії пишеш? Я не прохавав, а шо це за прикіл такий?» Отут-то мене й дошкулило, і змінило все подальше життя без залишку. А ну як і деякі інші теж не зрозуміли, що це за рецензії такі, подумалося раптово мені, і тому не читають їх, думаючи якимсь перекрученим різновидом звичайної кіношної анотації (див. визначення анотації). Злякався я тоді, і відразу завчив про себе власне визначення рецензії, щоб не дай боже, не забути. А для вірності й зовсім - записав.
Отож, рецензія - це типу огляд фільму, що містить власний, авторський погляд на рекомий фільм, котрий погляд, по визначенню суть суб'єктивний й часто неадекватний. Рецензії (вони ж огляди) найчастіше малоінформативні, однак як правило легкочитаємі внаслідок уродженого відмінного авторського стилю. Ну й звичайно, з огляду (так само як з рецензії) можна почерпнути ще багато всілякої сторонньої інформації, ніяк безпосередньо з обговорюваним фільмом не зв'язаної (див. потік свідомості).
Видане визначення, звичайно, стосується тільки рецензій, розміщених на нашому мега-сайті kino.77.zp.ua. За інші огляди, розміщені не зрозумій де, ми, звичайно, відповідальності нести ніяк не можемо.
Отож, витративши півсторінки на розгорнуте визначення рецензії, що випливає з історії, що навіває жах, за участю камрада Antip120, перейдемо все-таки до мультика.
Дивився я його довго й важко. Але подивився весь повністю, нітрохи не збертаючи уваги на лиховісне шипіння камрада Брабуса «Швидше! Ще швидше!» Сам Брабус, як колишній військово-повітряний десантник (хто не бачив – нев`єбенна шафа ростом 2.20 з моторошною усмішкою. Незабаром підвішу фотку в розділі «Жахи нашого порталу»), дивиться тільки фільми про війну. А якщо й дивиться інші, то тільки ті, де навкруги кровище й говнище, інших не схвалює. Одним словом, правильний у Брабуса смак, ми з ним разом у десанті служили.
Ага... Про що це я? Про зав'язку мультика. Ну як зав'язку - фактично про весь мультик. Отож - із секретної японської лабораторії втік коштовний екземпляр. Зручності заради, а також в інших, невідомих для нас цілях, екземпляру була придана форма сімнадцятилітньої дівчини. Незвичайність її полягала в сущому дріб'язку - двох маленьких ріжках на голові. Завдяки цій не зовсім звичайній деталі її дівочого екстер'єру (це не порода собаки, це зовнішність:), дівчинка могла багато всілякого. Що саме багато - цього ми теж не знаємо. Але як мінімум одна властивість демонструється дуже чітко - дівчина може на відстані перетворювати людей у крупно нашатковані м'ясні тушки. Талант її, однак, був не настільки вузький - могла точечно знести голову, могла ще більш точечно відірвати руку або ногу. Ну а якщо медицина виявлялася неспроможна - відривала верхній тулуб від нижнього й залишала лежати в такому положенні.
Як у тому анекдоті «Вася прокинеться, а голова - у тумбочці!»
Взагалі-то, тема «красуня й чудовисько» - вона зовсім не нова. Тему цю, я вибачаюся, піднімали й розкривали всі кому не лінь. Це тому, що вона не дуже важка, і завжди на очах. Останній раз вона, пам'ятається, була реалізована у фільмі «Кінг Конг» режисера Пітера Джексона. Непогано розкрита, хоча й не без недоліків. Тема «чудовисько, що сидить у красуні» - трохи цікавіше й новіше, але знову ж - було це вже все, і неодноразово, всі ці жахливі принцеси й прекрасні дракони із середньовічних і не дуже казок. Бачили, знаємо. Але нас, звичайно, повинна хвилювати не оригінальність мультику (як там сказали: складно придумати нову мелодію, адже нот всього сім), а ступінь втілення задуманого. І от на це, на нашу думку, варто звернути особливо пильну увагу.
Подивившись перші п'ять хвилин мультику, глибоко задумався. Подивившись наступні п'ять - задумався ще глибше. Кількість кровищи, відірваних кінцівок і іншого веселого м'яса перевищувало всі відомі мені міжнародні стандарти. А я, хоча й давно не підліток, усіляке порушення писаних правил сприймаю з неприкритою радістю. Тому життєрадісно вискалився, підтяг ближче до комп'ютера улюблений АК і став дивитися далі.
Одне погано - задуматися наступного разу вдалося тільки після перегляду останньої, тринадцятої серії, дві години тому. Так що весь минулий тиждень ходив як дурень, без думок.
Взагалі моя позиція по мультиках взагалі і японським мультикам зокрема давно й добре відома. Тих, що цікавляться, відсилаю до замітки по мульту “Cowboy Bebop”, там викладені основні тези. Фрагменти перебувають у рецензіях на «Князя Володимира» (див.) і «Льодовиковий період 2» (див.) Якщо коротенько - світова кіноіндустрія відносно недавно зіштовхнулася із кризою героїв. От немає їх, героїв, і все отут. Тому доводиться йти на хитрування - або робити нових героїв менш героїчними, слабкими такими, пхикаючими хлюпиками типу Фродо або Джона Коннора, або на новий манер перезнімати старе або звертатися до коміксів. Усі помітили, яка зараз популярна тема - комікси? З останніх фільмів хіба що «Омен» та «Пірати Карибського моря» не з цієї опери.
Але є й ще один шлях рішення проблеми з відсутністю героїв. Можна їх намалювати й зробити мультик. Ми небагато посумуємо про передчасну кінчину кіношних героїв типу Шварца й Слая, але побачивши нових, ретельно й з любов'ю намальованих у мультиках-аніме, зрадіємо, крикнемо «Аліллуйя!» і люто продовжимо жити далі.
І це, звичайно, правильно. Тим більше, що у кутастих, статичних анімешних японців автори часто умудряються вкладати більше почуттів, ніж маститі нібито актори типу Робіна Вільямса - у свої багатопланові й типу-глибокі роботи.
Дивився «Сумну пісню...» - дуже подобалося. Повністю нерухливі обличчя-маски. Квадратні, нашвидку намальовані фігури. На всьому обличчі живуть і рухаються тільки очі. Говорять герої на японському, знову ж.
Але як чіпляє..... Це просто неймовірно.
Нове покоління обирає мультики. Ну як мультики? Ну так - мультики. Тому що - людяніше вони самих що ні на є людей. Душа там є. Зрозуміло? Душа. Що, не побоюся сказати, значно важливіше всіляких мега-матричних ефектів і іншої квітчастої глянсової залепухи.
І навіть кровища й постійне розривання на частини всіх героїв за алфавітом - отут не головне, не самоціль. Ціль - вона отут зовсім в іншому. У чому - про це не скажу. Щоб не позбавляти глядачів задоволення.
Ну як задоволення? Ну, такого естетичного. Серйозно, є воно. Ви не повірите - а однаково є. Але щоб переконати в цьому остаточно, скажу ще пару рядків, обов'язкових для будь-якого поважаючого себе огляду.
Картинка - на чудовому рівні. Дуже проста, фактично - примітивна, але дуже соковита і яскрава. Цукерка. Особливо на моєму відмінному, плоскому моніторі багато дивиться. На правах реклами - плоскі монітори однозначно рулять і вирішують! Усі в магазини, там знижки! Де саме знижки не скажу, щоб привнести в рекламу якусь пікантну недосказанність.
Звук і озвучка - вище всяких похвал. От здавалося б, куди ще вище? Але змішаний німецько-японський склад художників, звукорежисерів і інших продюсерів показує вірний напрямок. Можна куди ще. І це, звичайно, ура. А як же.
Ну й саундтрек. Саундтрек - ну, я навіть не знаю, як його описати. Після тридцятого прослуховування взяв улюблений диск Gregorian - Masters of Chant і викинув у вікно. Потім пішов підняв, звичайно, дарма я за нього гроші платив, чи що, але факт залишається фактом - геніальна музика, одна із кращих, що я коли-небудь слухав. Навіть, може бути, краще Nothing Else Matters і Path у виконанні Apocalyptica, які композиції я дотепер уважав еталонними по ступені проникливості в душу.
Оцифрував мелодію й записав собі в mp3. Сиджу, слухаю. Рідко таке буває.
Як і всяка фільма, і необов'язково мультяшна, «Сумна пісня...» не позбавлена й деяких недомовленостей і недоліків.
Зовсім нез'ясовно неадекватне поводження головного десантника. Замість того, щоб грамотно шльопнути екземпляр, що втік, він прийнявся ходити навколо та біля, розтягуючи либу й мерзенно жартуючи. У результаті - дівчина зникла, а сам він втратив напарника й, у кращих традиціях «Джентльменів удачі», зір й руку.
Не зовсім зрозумілі постійні репліки однієї з молодших наукових співробітниць секретної лабораторії про намір прийняти душ, помитися. Це що - типу схований натяк, що в Японії вчені так працюють, що не встигають стежити за особистою гігієною? Так не піде, митися потрібно щодня, особливо асенізаторам, ученим і вчителям. Вони щодня справу з гівном мають.
Неясно, як головний директор і його син дотягли до настільки похилого віку - це з їхньою генетичною схильністю до невмотивованих убивств.
Але загалом, одним коротким словом - добра порада. Виберіть собі вільні вихідні й витратьте їх на перегляд цього серіалу. Жалкувати не буде ніхто.
Серйозно.
