Казка про вимирання
Казка у кінематографі -- джерело великих прибутків, особливо якщо вона вдало поєднана із фантастикою чи екшном. До цього доклалися обидві частини «Хронік Нарнії», «Золотий компас», «Гаррі Поттер»… Список можна продовжити майже до безконечності. Тому не дивно, що творці «Хеллбоя 2» цього разу для сіквелу вибрали стиль казки: його сприймають значно краще, ніж звичну фантастику. Якщо порівняти «Хеллбоя» із «Хенкоком», прем’єра якого відбулася минулого тижня, то результат вражає: «пекельний хлопець» лідирує із великим відривом.
Режисеру Гільєрмо дель Торо вдалося не лише усунути мінуси першого фільму, але й здивувати тим, як із поспіхом скроєної картинки можна створити зовсім окремий, проте цілком «живий» світ. Ідеться, про цікавий сюжет, насиченість подіями, карколомні трюки (спецефекти як завжди сприймають на ура), більш змістовні діалоги та чудову графіку.
Важливу роль у «Хеллбої 2» відіграє передмова, впродовж якої маленький герой уперше знайомиться із казкою про «Золоту армію», персонажі якої, на свою біду, ще стануть у нього на шляху.
Отож сюжет: казка, яку колись читав Хеллбою його названий батько, виявилася реальною, золота армія існувала й існує насправді, тому її потрібно негайно знищити, адже непокірний син правителя ельфів, принц Нуада, й далі намагається знищити людей, це його спосіб самоутвердитися та довести батькові, що він чогось та й вартує.
Викладом подій стрічка нагадує серіал «Секретні матеріали»: такі ж уривки із розслідування, спеціальні агенти, конспірація, а ще динамізм: кожен момент ховає у собі таємницю. Без хеппі-енду не обійтися, але тут він навіть забарвлений невеличким трагізмом: смертю однієї із позитивних героїнь. Та й негативної сторони, як такої, у стрічці немає. Насилля «сил зла» здебільшого виправдане: врятувати себе і свій рід від вимирання. Натомість люди зовсім не викликають симпатії -- егоїстичні та бездушні істоти, що лише знищують світ навколо себе. Натомість ельфи виглядають благородними: вони ж прирекли себе на вимирання, причому лише із жалю до людства. Тому принц Нуада видається нещасним і вартим співчуття маніяком, якого століттями захоплює ідея-фікс: пробудити золоту армію і покарати людей за нищення природи.
Неприємних моментів у стрічці напрочуд мало: жодних фонтанів крові, лише симпатичні феї із гострими іклами, що «люблять» людей так само, як скарабеї у «Мумії». Та, мабуть, найяскравіше була зображена смерть лісового Духа: останній подих живої природи, яка задихається у сучасному мегаполісі. Натяк зрозумілий, мораль також, тому пояснювати не потрібно.
Світ фантастичних істот, який існує поряд із звичайним, -- тема затерта, але спрацьовує: увага відволікається на нові враження, що не дає картині «зависнути» на мертвій точці.
Історія із вагітністю Ліз кумедна, виглядає дико, але сприймається на „ура”. А рятування героєм немовляти сприймалося як перевірка Хеллбоя на «вошивість»: чи здатен він захистити свою майбутню дитину. Загалом, персонаж Рона Перлмена виглядає більш людяним, ніж у першій частині. Якби не колір шкіри, то його б визнавали як Супермена чи Бетмена, натомість чуєш лише одне слово: потвора. Проте ця псевдо-психологічна лінія не є завершеною: Хеллбой не мириться із зовнішнім світом, який його не сприймає, а іде у підпілля (вибирає любов лише однієї Ліз).
Найцікавіший персонаж сіквелу -- земноводна рептилія Ейб Сапієн. Кумедно було спостерігати за його захопленням принцесою ельфів Нуалою, що закінчилося трагічно: поспівчували, трішки поплакали, вболіваємо за долю головних героїв. Лише із їхнім звільненням у фіналі стрічки вийшов перебір -- виглядало дуже натягнуто і ненатурально. А ось іще цікавий момент: багатоока Смерть, яка подарувала Хеллбою життя в обмін на… про це ми дізнаємося лише у третій частині. Але виглядало все імпозантно.
А ось з димовим німцем творці прогадали: його персонаж найбільш прісний із усіх, і кожна його поява у кадрі неймовірно дратує. На його фоні навіть заклопотаний начальник «організації, якої офіційно не існує» (Бюро розслідування паранормальних явищ), який, у свою чергу, не може вирішити, «любить» його Хеллбой чи ні, справляє враження неординарної людини.
Сюжетна канва таки провисає у середині стрічки, коли шукають методи боротьби із злим ельфом, але наприкінці знову вирівнюється. Загалом картини справляє непогане враження: огріхи швидко забуваєш, а основне зорове навантаження спрямовується на принца, його сестру, Хеллбоя та Ейба. Вогняна Ліз, хоч і є головною героїнею, губиться серед цієї розмаїтості характерів. Принцеса Нуала, навпаки, з’являється у кадрі не так уже й часто, проте одразу ж привертає до себе увагу.
Діалоги були на диво змістовні і не викликали сонливості. Пролунало кілька дотепних фраз із вуст Хеллбоя, проте, зважаючи на жанр фільму, характер головного персонажа та практику першої стрічки, цього мало.
На черзі -- графіка. За неї можна поставити 10 балів – картинки відібрані із смаком, спецефекти не такі вже й нереальні. Щоправда, сцена бою Хеллбоя із принцом Нуадом нічим особливим не вражає, та й екранного часу займає втричі менше, ніж у третій частині «Зоряних воєн». Отже, й увагу на ній не зосереджують, вона не має особливого смислового навантаження, а герой не стає Героєм після перемоги над «злом», бо вона асоціюється із звичайною буденною справою. А ось битва Хеллбоя із «домашнім песиком» ельфійського принца вдвічі цікавіша: тут і сили майже рівні, і результат не такий очікуваний, і місця для того, щоб «розвернутися» значно більше: як-не-як монстрівський базар. А трощення нелюдського майна -- свіжа ідея.
Набридло щоразу дивитися на те, яких збитків завдає «рятувальна» діяльність супергероїв людству: спасибі, що хоча б у «Хенкоку» про це нам сказали відверто.
Ось, на мою думку, ті моменти, завдяки яким фільм зміг видертися на першу сходинку американського тижневого бокс-офісу.
Розкривати деталі сюжету немає сенсу: тут діє стандартна схема -- передісторія, яка повніше розкриває події стрічки; поява лиходія, що прагне перевернути існуючий лад із ніг на голову; зустріч із головним героєм у незручний для нього час, коли йому не вдається похвалитися всіма своїми талантами відразу, тому й доводиться розкривати їх поступово; відволікаючий маневр – увагу переакцентовують на людей чи істот, що оточують героя; пошуки шляхів подолання завжди катастрофічної проблеми, яку врешті-решт може вирішити лише головний герой; виникнення несподіваної перешкоди, коли до фінішу рукою подати; психологічний тиск: випробування героя на стійкість і правильність обраного шляху; і, нарешті, після усього цього -- фінальна битва між героєм і антигероєм, перемогу в якій виборюють потом і кров’ю; фінальний хепі-енд. Інколи до цієї закваски творці стрічки додають інтригу: на горизонті майорить майбутній супротивник, або виникають прозорі натяки на приховану сутність головного героя. Схема діє завжди: сюди можна підставити будь-кого із відомих героїв жанру фантастики.
Стрічка не претендує на оригінальність у жанрі, проте герої «вимальовані» чудово, історія інтригує, картинки мальовничі, переклад пристойний, банальність хепі енду згладжується смертю хорошого персонажу, а підтекст стрічки -- натяки на черговий сіквел.
