Індійське кіно - воно взагалі специфічне. Воно, якщо можна так сказати, не для всіх. Насправді, звичайно, навпаки - для всіх, але далеко не всі з цих усіх, захочуть його, кіно це, дивитися. От і виходить так як виходить.
Хоча нормальні люди дивляться його із задоволенням. Тим, приміром, хто не знає, хто такий Амітабх Баччан (він же Біг Бі), я взагалі руки не подаю. Або, припустимо, Гойко Мітич. Або Радко Младич. Гм... Це вже трохи не туди.
Так чи інакше, але на перегляд фільму «Мільйонер з нетрів» я отримав рекомендацію не від аби кого, а від самого Гобліна, після чого негайно знайшов фільм на англійській, і його віддивився. Тому що царське слово - твердіше гороху, а Дмитро Юрич ніколи поганого не порадить. Загалом, так і виявилося.
Фільм про індійського хлопчика Джамаля, його брата Саліма й дівчинку Латіку. Всередині у фільму цілих три сюжетних лінії, які вміло перехрещуються й переплітаються. Основна, стрижнева лінія - безграмотний, темний Джамаль, який живе в нетрях Бомбея, випадково попадає на індійський аналог телешоу «Хто хоче стати мільйонером?». Ведучий задає йому різноманітні каверзні питання, на які Джамаль, на диво всієї публіки й особисто ведучого, успішно відповідає, заробляючи гігантські, по індійських мірках, гроші.
Не дрімає й індійська поліція, вона справедливо вважає, що тупий підліток з нетрів не може грати чесно - напевно в нього десь захований мікрофон або передавач, за допомогою якого Джамаль спілкується зі спільниками, обкладеними Британськими енциклопедіями або цілодобово сидячими в Інтернеті. Уміло вилучивши Джамаля із гри, поліцейські від душі дубасять хлопчика, катують його електрикою, притоплюють у цебрі й задають питання - звідки ти, падла, знаєш відповіді? Спілкування з поліцією є другим сюжетним стрижнем фільму.
Ну й третій стрижень (хоча це, скоріше м'ясо, оскільки становить основний зміст фільму) - це, власно, те, що згадує Джамаль при кожному питанні на телешоу, те, що він розповідає поліцейським. Так виходить, що кожне питання будить в джамалевому мозку якусь подію з дитинства і юності, якийсь епізод, у якому фігурує правильна відповідь. От і виходить: ведучий ставить запитання - хлопець згадує події з минулого - і дає вірну відповідь. А ми на ці події, відкривши рота, дивимося.
Чому, запитується, відкривши рот? Тому що інакше дивитися на дивовижне - без приколів дивовижне - дитинство індійської молоді не виходить. Дитинство це проходить на гігантських сміттєвих звалищах, з постійними побоями, із продажем дітей работоргівцям, з перетворенням хлопчиків на калік-жебраків, а дівчат - на танцівниць-повій. Чесно сказати, дивився, затамувавши подих, настільки все суворо й жорстоко.
Саме собою, дитинство буває різне, навіть у демократичній Індії. І навіть у проклятому тоталітарному СРСР. Я, приміром, теж половину дитинства провів на нашому місцевому смітнику поруч із річкою - дуже там цікаво було. Олово виплавляли, балончики з-під дезодорантів як вогнемети використовували, з карбідом експериментували, мега-вогнища із пластмаси робили - було відмінно. При цьому я був твердо переконаний, що й всі інші хлопці теж у дитинстві займалися саме цим. Просвітління наступило аж років у шістнадцять. Загалом, по-всякому буває, звичайно, але те, що відбувалося на екрані, проте, неабияк засмутило, дуже похмуро все.
Хоча самі індійські діти цієї похмурості, звичайно, не помічають - як і всі діти. Носяться, репетують, веселяться. Риються в смітниках, з метою знайти що-небудь на продаж. Пірнають в брудні місцеві річки - з тією ж метою. І навіть ходять до школи, де добрий вчитель лупить їх по голові книжками. Привчаючи в такий спосіб любити знання. Все дуже вірогідно, і навіть, можна сказати, автентично - прямо як у дитинстві знову побував.
А фільм, як неважко здогадатися - історія кохання Джамаля до Латіки (кожного персонажа грає по три актора, залежно від віку - дитина, підліток, юнак/дівчина). Історія в міру трагічна, з обов'язковими індійськими атрибутами - злим нареченим, викраденнями, короткими зустрічами закоханих. Це, вважаю, і становить основну цінність фільму - як режисеру, британцю Денні Бойлу, вдалося об'єднати традиційне за змістом індійське кіно із сучасною його подачею. Про цьому взагалі окрема мова.
Знято практично шедеврально - монтаж і картинка виглядають ідеально. Напевно, є спосіб зробити їх ще краще, але я його не знаю. Сцену втечі дітей із притулку з наступною посадкою на поїзд переглядав раз двадцять - настільки разюче зроблено.
Музика чисто індійська, злегка осучаснена - ну, приблизно як Panjabi MC. Її у фільм не дуже багато, але вона суворо в тему, і не заважає тому, що відбувається, а тільки мистецьки його підкреслює.
Актори - ну, це окрема пісня. Всі виконавці просто вжилися в своїх персонажів, у результаті чого створюється враження, що вони й не грають зовсім, а просто кажуть те, що відчувають. Всі дев'ять акторів (тобто по три на кожний із трьох головних персонажів) відіграли очманіло, я б кожному по Оскару видав, не замислюючись.
Фільм, до речі, на англійській. Але події відбуваються в Індії, де англійська жителям не рідна, а, що називається, мова міжнаціонального спілкування. В результаті розмовляють англійською мовою всі з великим акцентом, ламаючи слова й конструкції - ну, чисто як нинішні студенти-першокурсники. «Мі нейм Джамаль, мі бест фотографер ін Тажмахаль, гіммі долар міста». Плюс час від часу персонажі переходять на свої численні діалекти, і тоді стає зрозуміло ще менше. Добре хоч, у ці моменти з'являються спецтитри, і зрозуміло знову стає трохи більше.
Наприкінці фільму, як можна здогадатися, добро переможе, а зло буде покаране. І тоді, у повній відповідності з канонами індійського кіна - всі діючі особи почнуть співати й танцювати. І це, між іншим, жодного разу не жарт.
А фільм вийшов дуже гарним. Практично шедевр, настійно рекомендую до перегляду.
