Рецензії, в яких згадується Рідлі Скотт

Про модний дім Gucci чули всі, адже він нарівні з Chanel, Versace та Dolce & Gabbana ще у минулому столітті став синонімом величезної розкоші, грошей та влади. І, як усі історії про великі гроші та владу, історія сім'ї Ґуччі наповнена пристрастю, зрадами та інтригами, які є настільки кінематографічними, що навіть дивно, як про цю легендарну сім'ю досі не було знято масштабної кінострічки. Проте скандальний клан Ґуччі багато років займав розум Рідлі Скотта, який планував зняти свій байопік «Дім Ґуччі» ще у 2006 році, а на головні ролі тоді покликати Анджеліну Джолі та Леонардо ДіКапріо (такі ходять чутки)... Але роки йшли, часи змінювалися, проєкт передавався з рук у руки, поки Скотт не повернувся до своєї давньої ідеї і твердо не взявся за її втілення. Але результат виявився дуже неоднозначним та скандальним. Як і сама родина Ґуччі.

Десь в англійській глибинці розташовується ферма, де всім заправляє спритний бунтар баранчик Шон і його друзі-баранці, які люблять весело проводити час і ніколи не слухаються відповідального пса Бітцера. Одного разу в їхній хлів – і на їхні голови – звалюється нова пригода у вигляді маленької іншопланетянки, яка втратила свою літаючу тарілку і не може повернутися додому. Баранчик Шон відважно поспішає їй на допомогу, і так на світ з'являється мультфільм під назвою «Баранчик Шон: Фермагеддон».

На великому екрані сюжет про викрадення багатого спадкоємця і вимагання круглої суми грошей є звичайною справою, але в реальному житті це відбувається набагато рідше. Тим не менш в 1973 році в Італії сталося викрадення, яке дуже нагадує сюжет кримінальної картини. Гангстери викрали онука першого мільярдера в історії людства Жана Пола Гетті і вимагали за нього найвеличезніший викуп в історії – 17 мільйонів доларів. Але дід відмовився платити, зробивши викрадення ще більш резонансним і згодом гідним екранізації самого Рідлі Скотта.

В 1982 році фантастичний нео-нуар Рідлі Скотта «Той, хто біжить по лезу» струснув кінематограф, показавши глядачам світ майбутнього, де людство стикається не з жахливими інопланетянами, а з створіннями, що зовні не відрізняються від людей, яких воно саме створило для брудної роботи та інших потреб. Але репліканти виявилися не просто блідими копіями людей, вони стали розумними організмами, здатними самостійно мислити, відчувати і любити. І світовий порядок опинився під загрозою, адже раби переставали бути рабами...

Переказувати події «Того, хто біжить по лезу», що відбувалися в 2019 році, немає сенсу, просто подивіться його у вільний час. Причому неважливо до або після перегляду сіквела, оскільки «Той, хто біжить по лезу 2049» є не лише продовженням, а й цілком самостійною історією. Скотту вже не в перший раз повертатися у свій же світ через багато років, адже нещодавно він зробив це з франшизою «Чужий» у «Прометеї», але до сіквела «Той, хто біжить по лезу» кінематографіст підійшов з ще більшим трепетом і вирішив зробити його сучасною фантастикою, в деякому роді інноваційною, якою і був оригінал. А для цього потрібно було свіже бачення.

Торішнє «Прибуття» розвіяло останні сумніви щодо правильного вибору Дені Вільньова на роль режисера сіквела культової фантастики, але після перегляду «Того, хто Біжить по лезу 2049» можна сміливо сказати, що тепер він може знімати і перезнімати все, що тільки йому заманеться, оскільки такого фільму ніхто не очікував. Багато хто сподівався, але однозначно стверджувати, що він створить щось настільки дійсно інноваційне, прекрасне, чарівне і, врешті-решт, фантастичне, ніхто не наважувався. А він просто взяв сценарій Скотта, таланти Райана Гослінга і Харрісона Форда і зробив це.

« – У мене є спогади, але я не можу сказати, чи реальні вони.»

Головним героєм продовження виступає реплікант, який ловить реплікантів іншого випуску, що втекли після війни. На цю роль вибрали Гослінга, який нагадав торік всьому світу, що він є одним з кращих акторів сучасного Голлівуду, і тут вони влучили в точно в яблучко. Якщо хтось і міг позмагатися в прямому і переносному сенсі з Фордом, то це саме Гослінг. Понад 70% фільму його герой проводить у крові, і кожна нова ниточка в його розслідуванні приносить ще більше фізичного і психологічного болю, ламає його, але він продовжує копати далі. Вперше за своє життя на службі він не просто виконує накази. Він робить те, у що вірить і до чого лежить його серце. У «Того, хто Біжить по лезу» Гослінга не заганяли в рамки, даючи акторові час зануритися в емоції, і він зміг так досягти нових глибин. Форд зробив Ріка Декарда знаменитим, культовим персонажем фантастики, і Гослінг зробив те ж саме зі своїм, зігравши його так, що перехоплює подих. На наступних комік-конах напевно буде купа хлопців у такому плащі, як у нього.

« – У тебе ж немає дітей?

– У мене їх... мільйони.»

Головним антагоністом історії став власник компанії по виробництву реплікантів Ніандер Воллас. Вживаючись в образ, Джаред Лето знову пішов на все, замовивши собі лінзи, в яких він справді нічого не бачив. Деякі скажуть, що достатньо було просто зіграти сліпого, але в чому тоді були б веселощі? Разом з Лето або йти до кінця, або шукати когось іншого. А інший нам тут не потрібен. Ніхто не зміг би створити на екрані образ такого розважливого й самозакоханого пророка. Адже навіть в життя Лето схожий на Ісуса зі своїми чистими очима, довгим волоссям і бородою. Але за цією милою зовнішністю може ховатися хто завгодно, що знову доводить актор. У його персонажа є щось гіпнотичне, а присутність Ніандера відчувається, навіть коли він ще не увійшов в кадр. Він буквально грає Бога, який створює життя і відбирає його. Не дарма ж він говорить, що у нього мільйони дітей. У нього навіть є свій ангел – реплікант Лав, його права рука. Вона готова заради нього на все, і вона йде на все, аби виконати волю свого творця. Її втілює голландська актриса Сільвія Хукс, яка вперше шокувала мене у фільмі «Найкраща пропозиція» кілька років тому. Тут вона знову шокує в приємному сенсі – в ній є стільки злості, сили, спраги, одержимості і прагнення бути кращою, що тому, хто опинився у неї на шляху не позаздриш.

« – Ти ніколи не бачив дива.»

Гослінг, Форд, Лето... Всі вони актори зі світовим ім'ям і не однією нагородою на полиці, але особисто для мене справжнім одкровенням фільму став Дейв Батіста. Ви напевно знаєте цього колишнього рестлера по ролі інопланетянина без почуття такту Дракса в «Вартових Галактики», де він виглядає гармонійно, але за ці кілька років його популярності у багатьох виникало питання, чи може він зіграти серйозну роль. І в «Той, хто Біжить по лезу 2049» Батіста отримав шанс відповісти на це питання одразу всьому світу: так, він може зіграти драматичну роль, і, зворушивши мало не до сліз, показати одного з найбільш людяних персонажів цієї антиутопії, залишаючись при цьому горою м'язів, зустріч з якою для К пройшла досить травматично. Обов'язково подивіться з Батистою короткометражку-пріквел «2048: Нікуди бігти». Він вразить вас і там.

« – Я завжди говорила тобі, що ти особливий.»

В оригінальному фільмі знайшлося місце для історії кохання, і сіквел теж не стає винятком. Ось тільки у 2049 році знайти справжню любов для репліканта не простіше, ніж в 2019 або навіть в нашому 2017. Тому у К є його ідеальна Джої, але з першої хвилини знайомства з нею виникає двояке відчуття по відношенню до цієї пари. Вони то переконують тебе, що це справжня любов, то повертають в реальність, показуючи, що якою б не була реалістичною Джої, насправді у ній все фальшиво. В один момент К це розуміє, коли стоїть навпроти її реклами, але від цього менш боляче не стає. Актриса Ана де Армас в образі Джої зачаровує. Вона будить в К найсвітліші почуття, а глядачеві показує, як небезпечно відгороджуватися від справжніх людей і заводити стосунки з красивою ілюзією. Дуже сучасна і гірка лав-сторі.

Вільньов зняв «Той, хто Біжить по лезу 2049» не тільки для шанувальників оригіналу або жанру наукової фантастики в цілому, він зняв цю картину для справжніх цінителів кінематографа. Для тих, хто, занурившись з головою в цю похмуру антиутопію майже на три години, виринувши, скажуть, що хочуть знову туди повернутися. Оператором цього візуального дива став Роджер Дікінс, на чиєму рахунку 13 номінацій на «Оскар». І якщо за «Той, хто біжить по лезу 2049» його не номінують і не нагородять цією статуеткою, то світ зовсім несправедливий. Такої приголомшливої картинки ви ще не бачили. А на додаток – музика Бенджаміна Воллфіша і Ханса Циммера, ще більш чудова, ніж Циммер створив для «Дюнкерка».

Жанр антиутопії покликаний показувати жорстоке майбутнє, яке, як ми сподіваємося, ніколи не настане, але антиутопія Вільньова (вже не Скотта, а саме Вільньова) манить у свій неідеальний світ. Люди, репліканти, літаючі машини, технології, що створюють ідеальних примарних партнерів, стіна між двома світами, шикарне місто минулого, окутаний пилом, перенаселене місто нинішнього, де всіх пожирає самотність... Цей екранний світ може багатьом здатися дуже знайомим, оскільки ми частково вже живемо в тому 2049 році. Але незважаючи на всю його темряву, в ньому яскраво сяє тріумф людського духу, як обіцяв Форд в недавньому інтерв'ю, і не важливо, виходить він від людини, чи від репліканта. Тому в кінці просто хочеться бути там і сидіти на сходах поруч з К, тримаючи його за руку, поки навколо йде сніг.

Відкритий фінал дає волю фантазії, показуючи, що у цієї історії є майбутнє. Чи покажуть нам його коли-небудь кінематографісти, або ця сага закінчиться 2049-м роком, залишається тільки гадати. А зараз давайте просто насолодимось подарунком Вільньова, який вже хочеться переглянути і додати в свою колекцію найкращих фільмів.

Тепер ніхто не зможе звинуватити офіцера, що біжить по лезу, в тому, що він не бачив дива. І ми бачили це диво разом з ним.

В последнее время ни отечественный, ни зарубежный кинопром особо не радуют добротными фильмами жанра "космическая фантастика", даром что выходят эти фильмы каждый год. Из недавнего - кинофильм «Межзвёздный» гражданина Кристофера Нолана впечатлил. Но он, Крис то бишь, собаку съел в режиссёрском деле. А вот всякие «Гравитации» и «Прометеи» совсем не улыбнули. И если «Гравитацию» снимал никому неизвестный Альфонсо Куарон, то «Прометей» - сам Ридли Скотт. Именно оттого и ожидания были соответствующие. Но не сложилось: картину нельзя поставить в один ряд с легендарным «Чужим», предысторией коего она должна была быть. Вышеупомянутый режиссёр почитал, по всей видимости, всякие отзывы в интернете про себя и про фильм-не-сбывшиеся-мечты, вот и решил реабилитироваться. Взял, как сейчас принято, ходкую книгу ("best seller" на буржуйском) и при помощи камрада Дрю Годдарда адаптировали вместе текст книженции в сценарий. Потом получился фильм. А после личного просмотра фильма появилась и моя заметка: суровая и антинаучная.

Итак, не давеча, как третьего дня пошёл я в кинотеатр. И не просто в кинотеатр, а в самый что ни на есть 3D! Космос же, научная фантастика и все дела. Сижу, гляжу и пиво пью. Расслабляюсь, в общем. Так вот, кино оказалось непростое и впечатление после просмотра осталось двоякое. Но обо всём по порядку. Картина нам рассказывает о похождениях бравого американского астронавта Марка Уотни (Мэтт Дэймон) на Марсе. И не просто о похождениях во имя демократии, а похождениях, преследующих исключительно шкурный интерес - выживание. Собственно именно этот момент является в фильме ключевым: как выжить на чужой планете и не сойти с ума.

Надо сказать, что гражданин Дэймон актёр хороший. Он и на экране себя преподносит зрителю качественно, и юморить умеет. Вот только в данном конкретном случае не всегда ему веришь. Всё-таки психологических переживаний от Матвея я ждал больше, а потому перед съёмками ему стоило посмотреть мастер-класс в исполнении Тома Хэнкса (фильм «Изгой»). Понятно, что сравнение несколько неуместно, ибо все блага цивилизации в данном фильме у героя под рукой: электричество, музыка, айфон... Но ведь даже представить сложно, насколько пугающей может быть фраза: "Ты один на целой планете. Совсем один. На целой планете." Я вот даже когда просто пишу эти строки, мурашки невольно пробегают, а в фильме тема почти не раскрыта.

Впрочем, это не единственный недостаток картины. Гораздо больше вопросов возникает, когда оцениваешь материал взглядом человека с высшим техническим образованием. Сразу падает настроение и на лице поселяется ладонь. Нет, я всё понимаю. Правда. И то, что это художесвенный фильм, а не документальные съёмки. Но раньше даже Ридли Скотт почему-то более бережно относился к научной фантастике, а тут столько ляпов... Я их даже перечислять не буду, just google it, дорогой читатель. И очень печально, что к фильму смело можно добавлять приставку "анти-" к жанру. Вот и выходит, что я сходил и посмотрел кинокартину жанра антинаучная фантастика. Такие дела.

Кроме Дэймона в фильме приняли участие следующие актёры и актриссы больших и малых театров: Катерина Мара, Джессика Честейн, Майкл Пенья, Джефф "ещё тупее" Дэниелс и Шон Бин. Почему о них так гамузом? Да просто по фильму также всё примерно и происходит - скомканно подаются события зрителю. Сначала идёт акцент на главгерое, потом резко освещаются события в NASA, а после этого марсианский закат... Эмм... Ну, ладно.

Но есть кое-что и хорошее в фильме: зрелищность. Картинка и музыка - моё почтение! 3D-эффекты тоже нарисованы с любовью. Так что сеанс проходит быстро, ненавязчиво и с полным погружением в атмосферу чужой планеты. И вот читатель меня спросит: "Так что с фильмом-то? Стоит ли бежать в кинотеатр?" Ответ будет следующий: всё-таки стоит. Картина пусть и не на 10/10, но твёрдой 7-ки заслуживает. Да и всяко лучше, чем "Прометей". Товарищ Ридли реабилитировался.

В останні кілька років в американському кінематографічному світі з'явилася традиція восени випускати на екрани фільми на космічну тематику. Спершу була «Гравітація» Альфонсо Куарона, потім «Інтерстеллар» Крістофера Нолана, а тепер прийшов час Рідлі Скотта і «Марсіянина». Грунтуючись на науково-фантастичному романі Енді Уіра, він відправляє нас разом з Меттом Деймоном на Червону планету, де йому доводиться або стати кращим ботаніком і колонізатором людства, або загинути.

Головного героя «Марсіянина», астронавта Марка Уотні, можна назвати, як найбільш невезучим, так і найщасливішим з людей, які могли б застрягти на Марсі в повній самоті. Він залишився один, через деякий час у нього закінчаться припаси, і все, кінець. Але коли людині нема чого втрачати, а жити все одно хочеться, вона може вирішити втілити в життя один із найбожевільніших проектів, які завалялися на марсіанській базі. Наприклад, вирощування картоплі. На Марсі. Неможливо, скажете ви? Уотні лише посміється вам в обличчя, перетворивши частину бази в свій город. І це лише початок його божевільного плану по виживанню і поверненню.

Метт Деймон як не можна краще підійшов на роль такого марсіянського огородника, справжнього колонізатора. Його Уотні протягом усього фільму руйнує межі можливого, показуючи, як, маючи розумну голову на плечах (не дарма ж його на Марс відправили), можна знайти вихід з будь-якої ситуації. Хай яким би божевільним його не назвали там далеко, на нашій планеті, він не здається і, зв'язавшись з NASA, стає героєм, за якого переживає вся планета Земля. Залишається тільки якось повернути його назад, але чи встигнуть найсвітліші уми NASA це зробити? Хоча у них навряд чи є вибір. Адже в іншому випадку космічні програми понесуть величезні збитки, а їх самих просто розіпнуть. Так що їм теж саме час втілювати неможливе.

Хоча в основному «Марсіянин» – шоу Деймона, Скотт підібрав досить сильний і відомий каст, куди увійшли Джефф Деніелс, Чіветель Еджіофор, Крістен Уіг, яку незвично було бачити в такому абсолютно серйозному образі без навіть найлегшого натяку на комедію. Досить милі тут Кейт Мара і Себастьян Стен, які втілили членів місії «Арес-3». Чудового персонажа, такого необхідного для розрядки і ніби втікщлшл з фарсової комедії, такого собі генія, який не звертає увагу на умовності, відмінно втілив зірка «Спільноти» Дональд Гловер. І, на додаток, це один із тих рідкісних фільмів, де не потрібно переживати, чи виживе в результаті Шон Бін.

Але їх всіх, за винятком Деймона, затьмарює капітан місії Льюїс у виконанні Джесіки Честейн. Якщо порахувати її екранний час, то виявиться, що її героїня не так вже й часто тут з'являється. Але її присутність у цій історії, особливо для Марка Уотні, набагато більш широко, важливо і відчутно. Чого тільки варті повсюдні ремарки головного героя щодо її улюбленої музики, що залишилася на базі. В результаті завдяки її музичному смаку ми чуємо на Марсі хіти диско кінця минулого століття, і хто б міг подумати, що саме ABBA зробить сцену його фінальної поїздки по поверхні Марса такою епічною. Тільки не чекайте від відносин Уотні і Льюїс любовної лінії. Звести на екрані Честейн і Деймона звучить досить спокусливо, але ця історія не про те. Як у Уотні, так і у капітана тут набагато більш серйозні проблеми, не до романтичних страждань.

«Марсіянин» буквально миттєво захоплює увагу, показуючи такі мальовничі (тобто червоні) пейзажі наступної після нас планети. Бачити людей на її поверхні – надихає. Так хочеться, щоб людство відправляло такі ось місії на Марс, не кажу вже про те, що і сама б не відмовилася ступити хоч кілька кроків по його поверхні. Рідлі Скотт зі своєю талановитою командою створив на екрані такий привабливий і манливий світ, незважаючи на те, що це середовище може вбити людину. І дві години, проведені на Марсі разом з Деймоном і його Марком Уотні – приголомшлива пригода, що змушує підняти голову і подивитися туди, де знаходяться зірки і планети, до яких ми прагнемо.

Залишилися на Марсі в повній самоті? Не панікуйте. Двогодинний курс астронавта Марка Уотні навчить вас, як організувати свій власний картопляний город, добути воду, не підірвавши себе, не з'їхати з глузду, слухаючи плейлист капітана Льюїс, зв'язатися з здивованою фактом вашого виживання Землею і дочекатися найближчого попутного зорельоту, не втрачаючи гумору і самовладання.

P.S. Людство все сильніше продовжує мріяти про космос, намагаючись втілити ці мрії в реальність, що відображається у фільмах, подібних «Марсіянинові». І, хто знає, може, колись фільми про Марс будуть зніматися саме там, де за сюжетом і повинні розгортатися їх події.