Рецензія на фільм «Влада»
Щось підгоріло на кухні Вашингтона
Весь світ знає про теракт, що стався в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, і війну США з Іраком, що послідувала за цим, але мало хто знає, що за цією війною стояв не тільки Джордж Буш-молодший, а цілий апарат людей, яких очолював віце-президент США Дік Чейні. Режисер Адам МакКей справедливо припустив, що про нього мало хто чув, тому вирішив просвітити маси, знявши біографічне кіно «Влада», де разом з вівісекцією загадкової постаті віце-президента Чейні він відкриває завісу над закулісними інтригами людей у владі, які, прикриваючись демократією, без зайвого шуму стають унітарними правителями.
Після успіху фільму «Гра на пониження», де МакКей з гумором розповів про глобальну економічну кризу, режисер вирішив продовжити свої експерименти з жанром біографічної драми і через 3 роки представив свою «Владу», яка в оригіналі називається «Vice» від англійського слова «vice-president» («віце-президент»). На роль скандального Діка Чейні він запросив Крістіана Бейла, з яким плідно працював над «Грою». Що ж вийшло у них на другий раз?
«– Так який план?
– Наш план захопити цей чортів будиночок з потрохами.»
Фільм показує Діка Чейні на посаді віце-президента в найтемніший для Америки, так й для всього світу час, в день 11 вересня 2001 року, і за допомогою флешбеків про його молодість та перші кроки у світі політики ліпить його монументальний портрет. В молодості Чейні постає п'яницею-невдахою, але вже тоді у нього був один важливий козир – цілеспрямована та амбітна дружина Лінн, яка штовхала його вперед, не дозволяючи бути сірою посередністю. І коли він нарешті потрапив у велику політику, то знайшов у ній себе – він плавав там як риба у воді. Чейні був не дурний і знав, коли потрібно мовчати, а коли – говорити, і вмів пробиватися навіть до самих високопоставлених людей, що забезпечило йому вражаючу кар'єру в Білому домі. Але він т Лінн (особливо Лінн) хотіли більшого і не збиралися зупинятися на скромних посадах, які не приймають ніяких важливих рішень. Вони вирішили взяти Вашингтон штурмом, і у них це блискуче вийшло, незважаючи на те, що Чейні не став президентом. Він обрав для себе роль сірого кардинала і, поки Буш-молодший грав на публіку, перебрав на себе всю владу в одній із супердержав нашого світу і став грати в бога.
Бейл вже отримав за втілення Чейні «Золотий глобус», номінації на премії BAFTA та «Оскар», останню з яких він швидше за все і візьме, але я б не поставила цю роль навіть у п'ятірку його кращих. Дік Чейні в його втіленні, незважаючи на серйозну фізичну трансформацію актора, дуже нагадує афериста Ірвінга Розенфельда, якого Бейл зіграв кілька років тому в картині «Афера по-американськи». Заради ролі віце-президента Бейл набрав 20 кілограм, але, згадуючи, як відмінно був використаний товстий костюм на Гері Олдмані у фільмі «Темні часи», де той втілив Вінстона Черчілля, то такий набір ваги здається абсолютно непотрібним ризиком для здоров'я актора. Є відданість своєму ремеслу, а є фанатизм, і в даному випадку Бейл точно перегнув, і через такі постійні трансформації тіла у нього тепер проблеми зі здоров'ям. Хоча він майже напевно отримає «Оскар», так що мабуть воно того варте (правда, Олдман отримав «Оскар» і без набору ваги). До того ж його Чейні не викликає ані краплі симпатії, співчуття чи співпереживання. Його намагаються показати звичайною людиною, яка любить свою сім'ю і дітей, але потім він робить так, що його дочки досі не розмовляють одна з одною. Його Патрік Бейтман з «Американського психопата» викликає в рази більше позитивних емоцій, будучи при цьому маніяком-вбивцею. Напевно тому що на совісті Чейні в тисячі разів більше смертей, і робив він це все чужими руками, вміло смикаючи за ниточки урядового апарату.
Роль дружини Діка Лінн виконує давня партнерка Бейла по знімальному майданчику Емі Адамс, і, незважаючи на те, що в цьому році її номінували на «Оскар» як актрису другого плану, у неї тут виразно головна жіноча роль. Все життя Лінн штовхала Діка вперед, намагаючись втілити через нього свої власні мрії про владу, оскільки в той час (та й зараз) жінок не пускали у велику політику, і про пост президента їм залишалося тільки мріяти. Лінн так і каже у фільмі, що вона сама хотіла б сидіти в кріслі президента, але оскільки цьому не судилося статися, то вона погодиться хоча б на посаду першої леді США. У їхніх стосунках з Діком все виглядає правдоподібно й органічно, і вони сповна підтверджують прислів'я, яке каже, що «чоловік і дружина – один диявол». Дивним виглядає лише те, що за всі ці роки Дік дійсно поповнів, постарів та посивів, а ось Лінн залишається практично такою ж протягом всього фільму, хіба тільки змінюється її зачіска і трохи блідне обличчя, хоча вона молодша від чоловіка всього на 1 рік. Схоже, Голлівуд зі своїм ейджизмом трохи збожеволів.
Компанію Бейлу і Адамс у «Владі» складають Стів Карелл та Сем Роквелл. Карелл втілює міністра оборони при Буші-молодшому Дональда Рамсфельда, а Роквелл – самого Буша-молодшого. На «Оскар» в даному випадку номінували тільки Роквелла, і хоча його дійсно зробили за допомогою гриму дуже схожим на Буша, але виступ Карелла у «Владі» стоїть на голову вище. Особливо сподобалася його остання сцена, де Чейні показав Рамсфельду (і нагадав глядачеві), що в політиці не буває друзів або взаємної поваги.
Всього «Влада» отримала 8 номінацій на «Оскар», але по факту чогось особливо видатного в новому творінні МакКея немає. Його «Гра на пониження» була набагато більш свіжим та цікавим підходом до біографічного кіно, ніж затягнута і нудна «Влада». Режисер знову намагається погратися з глядачем, але післясмак від фільму все одно залишається не з приємних. Таке відчуття, ніби тебе разом з Чейні занурюють з головою у всю цю брудну політику, в помиї, і після перегляду ти повертаєшся звідти зі шлейфом неприємного запаху.
У «Влади» МакКей знову використовує тези на весь екран, закадровий голос і постійні вставки з каналу Діскавері та навіть з коміксів Marvel, які ілюструють певну ситуацію, що часом робить потенційно глибокий і серйозний фільм схожим на ролики блогерів в Youtube, орієнтовані на молоду аудиторію. МакКей намагається зробити жанр байопік «знову великим» (так, Дональда Трампа «Влада» теж підколює кілька разів), крутим і хайповим, але провалюється, оскільки фільм розрахований на більш зрілу аудиторію, якій всі ці вставки здадуться зайвими. У Йоргоса Лантімоса та Пітера Фарреллі, чиї біографічні картини «Фаворитка» і «Зелена книга» теж номіновані в цьому році на «Оскар», вийшло зробити цікаве і свіже кіно, засноване на реальних подіях, за допомогою різних прийомів, але ці прийоми були більш тонкими і смачними, ніж «фірмові вставки МакКея». У «Грі на пониження» це було новинкою, тому і спрацювало, але вдруге такий підхід втратив свою оригінальність і зробив фільм затягнутим, оскільки розповідь постійно переривається і відволікається на дурні жарти і меми.
У цілому «Влада» відмінно ілюструє, як сильно американці люблять любити і люблять ненавидіти своїх політиків, що постійно знімають про них цілі фільми, які потім високо оцінює Американська кіноакадемія. Коли український глядач дивиться «Владу», то для нього тут впізнавані, і то здалеку, всього кілька президентів США, і складно уявити, якщо б подібне кіно знімали про наших політиків. На них і в новинах дивитися неможливо напередодні виборів, а тут ще й повнометражний фільм... Брр. Химерні ці американці. Не дивно, що в кінці потім звучать звинувачення в тому, що картина вийшла пропагандистською, і на наших очах стикаються лобами республіканець і демократ. Тому якщо ви все ще не знаєте, що політики нахабно брешуть вам в обличчя і ніколи не виконують свої передвиборчі обіцянки, оскільки їм важлива лише влада, а не благополуччя народу (яке залежить виключно від самого народу), то можете витратити на байопік МакКея з невпізнанним Бейлом дві години свого життя. А якщо ви про все це вже знаєте, то навряд чи «Влада» відкриє для вас щось нове.
Хочеться вірити, що навіть якщо Бейл отримає у цьому році свій «Оскар» за головну чоловічу роль, він на цьому не зупиниться, і його наступний персонаж зачарує публіку, а не викликатиме у неї антипатію.
