Рецензія на фільм «Радіочастота»
Проронивши скупу чоловічу сльозу після перегляду німецько-японського серіалу Elfen Lied, зломивши голову кинувся в усі тяжкі. Самому мені складно представити, що це таке - кинутися зломивши голову, так ще й в усі тяжкі, напевно, щось дуже й дуже негарне. Але це до слова. У ці самі всі тяжкі я подивився фільм 2000 року виробництва за назвою «Радіочастота» (“Frequency”).
По факту перегляду не можу не поділитися - фільм вийшов гарний. Принцип там використовується схожий на той, що чотири роки після, в 2004, буде використовуватися у фільмі «Ефект метелика». Але отут він з'явився раніше, а тому й умовних очків респекту фільм «Радіочастота» одержить значно більше.
Не буду довго кривлятися, розповім краще, про що ж фільма ця.
Жив якось в 1999 році хлопець на ім'я Джон. Джон працював в американській міліції. Робота не дуже радувала нашого міліціонера, тому він постійно ходив вічно смутним. Сумував він ще й тому, що тридцять років тому, в 1969 році, загинув його батько, пожежник. Фактично - згорів на роботі. І от наш Джон дотепер не відійшов від цієї трагедії. Він дуже сумує й часом навіть плаче.
Але один раз доля повертається до бійця невидимого фронту своєю філейною частиною - обличчям. У похмурих катівнях власної квартири він знаходить стару батьківську рацію й від нема чого робити вмикає її. У цей самий момент над його будинком вихром пролітає сяйво, що втекло з Північного Полюса. І о чудо! - з репродуктора рації чується голос батька зразка 1969 року. Джон фігіє. Він не вірить своїм вухам. Він фактично в шоці. Справедливості заради потрібно відзначити, що й батько фігіє теж. Йому, звичайно, стає цікаво - що там і як, у майбутньому тобто.
От мені, до речі, теж цікаво, якби зв'язатися із власними батьками тридцять років тому, як склалося б їхнє власне життя після такого одкровення. Треба думати, змінилося б радикально. І моє - разом з ними. Хоча все це, звичайно, суєта, фантастика й маніхейство. І порушення принципу причинності.
Ну та й добре. Фантастика так фантастика. Хоча соцреалізм мені однаково миліше. Кишки там. Кровища. Любов. І так далі.
В першу чергу, Джон, звичайно.... Ні, не літаки. І не дівчин. В першу чергу він рятує батька. Тобто розповідає йому, що і як необхідно зробити, щоб не згоріти в пожежі на роботі.
Батько не згоряє.
Джон радується. Але недовго. Тому що все виявляється зовсім не так просто. По-перше, батько заробляє рак легенів від постійного паління, і однаково гине, хоча й пізніше. По-друге, кудись пропадає джонова рідна мати. І по-третє, назріває нагальна потреба розібратися, раз вже підкрутилася така можливість, хто ж все-таки робив ці загадкові маніячні вбивства в 1969?
Джон намагається, батько зі свого дрімучого прошлого йому допомагає як може, але з кожним разом, під впливом змін у минулому, сьогодення міняється так страшно й нез'ясовно, що під загрозою виявляються вже самі нічого не підозрюючі родичі.
Як отут не згадати товариша Бредбері, того самого, котрий Реймонд. Який фантаст. Він це ще багато років тому передбачав і попереджав. І навіть розповідь написав, «І гримнув грім» називалась, саме про таке, дуже гарна. А ми отут тільки тепер починаємо прозрівати потихеньку. Фільми от знімаємо. І взагалі - усвідомлюємо всі жахливі фантастичні наслідки подорожей у часі.
В «Ефекті метелика» все це теж було показано, хоча й трохи пізніше. Але теж добре. А в «Радіочастоті» - ще краще, тому що раніше. Отут адже як - хто смілив, той і з'їв. Ні, це не я придумав, мені підказали, хто - не пам'ятаю. Або ще точніше, хто раніше встав, того й тапки. Це знову не я, це Фоменко, згадав, Микола. І дружина в нього - Марія Фоменко. Нічого так жінка, хоча й не суперзірка.
А в «Радіочастоті» ще зйомки гарні. Спецефекти теж нічого, але деякі операторські рішення мені відверто сподобалися. Падаюча каска там. Склянка. Теж падаюча. Зміни в минулому, фотографії, газетні вирізки. Хоча це вже скоріше до режисера компліменти. Режисер, камрад Грегорі Хобліт - ти молодець!
А зі спецефектів мені найбільше сподобалася рука убивці, що відсихає в реальному часі. Це коли йому в минулому її відстрелили, вона й у сьогоденні в нього взяла й відпала. Тому що він убивця й маніяк. І взагалі людина неприємна.
Актори теж гарні. Взагалі, добротно зроблено.
Гідний, гідний фільм. Я це спеціально пишу кілька разів і в різній формі, щоб мене чітко почули й правильно зрозуміли. А то ось написав рецензію на фільм «Поцілунок на вдачу», де із властивим мені тонким почуттям гумору постебався над сюжетом. А наприкінці написав, що фільм однаково гарний. А камрадка Stegostoma вирішила, що я навпаки - нагло фільм обхаіваю, і від цього образилася.
Або от ще випадок був... Хоча бог з ним, з випадком. Головне, що фільма вийшла гарна, гідна й навіть із якимсь дуже внутрішнім змістом. Мені сподобалося, а тому - рекомендую.
