Про фільм «Життя»

Пропонуємо прочитати цікаву статтю про створення фантастичного фільму «Життя», який виходить в кінотеатрах України цього тижня – 23 березня.

Автори фільму «Життя» прагнули створити напружений трилер, який би привернув увагу сучасної аудиторії.

Описана в сценарії історія дуже реалістична та тримає в постійній напрузі. Усе починається з піднесеного відчуття довгоочікуваного відкриття. Однак ця атмосфера змінюється щосекунди як ми дізнаємося нові факти про субстанцію, що опинилася на борту Міжнародної Космічної Станції.

говорить Раян Рейнольдс, який знявся в стрічці разом із Джейком Джилленголом та Ребеккою Ферґюсон

Ідея фільму ЖИТТЯ виникла в компанії Skydance. Попередній сюжет написали продюсери компанії Девід Еллісон та Дана Голдберг, запропонувавши згодом цю ідею компанії Sony Pictures. Зрештою, Sony виступила виробничим і дистрибуційним партнером Skydance.

Режисер Даніель Еспіноса каже, що працюючи над фільмом ЖИТТЯ він надихався класичними фантастичними фільмами.

Мені здається, що багато режисерів цілеспрямовано вибирали фантастичний жанр, щоб попрацювати над чимось незвіданим, тим, що зачаровує та лякає водночас, - вважає Еспіноса. - Ми живемо в досить нудному, дослідженому уздовж і поперек, світі. А Космос завжди асоціювався з пригодою, з новими образами, новими відчуттями та новими очікуваннями. Космос усюди. Він мовчазний і загадковий. І він страшний».
Прочитавши сценарій ЖИТТЯ, Еспіноса знайшов спосіб зняти унікальний фільм, гідний іменитих попередників. «Сценарій написали в стилі реалістичної фантастики, або фантастичної реальності», - каже режисер, зазначаючи, що вчені знайшли безліч доказів існування позаземного життя. Це і вода на Марсі, і тисячі планет з подібною до Землі екосистемою, і навіть мікроорганізми, що розвиваються протягом 50000 років в іншопланетних кристалах.

Генеральний директор компанії Skydance і продюсер фільму Девід Еллісон вважає, що фільм здається доволі актуальним: «Від початку ми прагнули, аби глядачі відчули реальність того, що відбувається на екрані. Про щось таке могли б розказати по радіо, або ж показати в телевізійних новинах».

«Ми хотіли зняти фільм, дія якого відбувається не через сотню років у далекому майбутньому, - додає продюсер Дана Голдберг. - Ми прагнули, аби стрічка залишала післясмак фантастичного факту, а не фантастичного вимислу».

«Від думки про контакт із позаземним життям просто мурашки по шкірі, і мені здається, що чекати нам залишилося недовго, - стверджує Пол Вернік, який працював над сценарієм зі своїм колегою Реттом Різом. - Це робить наш фільм неймовірно правдоподібним». Сценаристи уже зустрічалися з виконавцем однієї з головних ролей у фільмі ЖИТТЯ Раяном Рейнольдсом на зйомках фантастичного блокбастера «Дедпул».

«Ми з Даною загорілися цією ідеєю відколи марсохід «К'юріосіті» опинився на Марсі, - згадує Еллісон. - Що як марсохід знайшов би одноклітинний організм на Червоній Планеті і доставив би його на Міжнародну Космічну Станцію для аналізу. Щойно організм опинився б у сприятливому середовищі, то почав би рости. І можна припустити що благі наміри організму (в кращих традиціях людства), можуть обернутися чимось не дуже доброзичливим. Усвідомлення цього запросто перетворює епічний фільм про відкриття століття у напружений фантастичний фільм жахів, дія якого відбувається в замкненому просторі МКС та ще й у невагомості».

«Ми відправляємо експедиції на Марс сподіваючись знайти нові форми життя, - пояснює цей парадокс продюсер Бонні Кертіс. – Припустімо, ми її знайшли, й що далі? З нею ж доведеться якось взаємодіяти, якось комунікувати».

«Зазвичай люди намагаються підлаштувати під себе усілякі дивовижні речі, прекрасні за своєю природою, - говорить Голдберг. - Нова форма життя, відкрита героями фільму, відмовляється підкорятися людині і намагається вижити всіма можливими засобами. Ситуація кардинально змінюється. Навіть якщо ми можемо щось зробити, це не означає, що ми мусимо це робити».

Кінематографісти щосили намагалися працювати в рамках жанру «наукового реалізму». «У цьому фільмі мені особливо подобається те, що всі події та факти не грішать проти логіки, - вторить колегам продюсер Джулі Лінн. - І ми зробили усе можливе, аби світ фільму здавався реалістичним. Ми радилися з біологами, особливо нам допоміг екзобіолог і генетик доктор Адам Ратерфорд. Ми не хотіли, щоб інопланетне життя було схоже на гумову ляльку, або ж каскадера в бутафорному костюмі. Нам потрібно було щось, що виросло з однієї крихітної клітини. Ця істота позбавлена вселенської люті та жаги до вбивства. Вона підпорядковується природним законам боротьби за виживання і діє згідно з обставинами».
«Дизайн фільму - наше освідчення Міжнародній Космічній Станції, - говорить Еллісон. - Декорації були гранично реалістичними».
Сценаристи втілили у сценарії свої найгірші жахіття. «Я думаю, найстрашніше в пошуках інопланетної форми життя – це те, що ми не знаємо напевне, чи буде вона доброзичлива або ворожа, високорозвинена або примітивна. Зрештою, неясно хто кого досліджуватиме, - філософствує Різ. – Наш найбільший страх напрочуд точно визначив Стівен Хокінг - інопланетне життя може керуватися аж ніяк не благими намірами, інопланетяни можуть мати доволі похмурі плани на людство».

Різ і Вернік запропонували оригінальну концепцію інопланетної істоти. «Ми вирішили, що спочатку цей організм може бути лише однією клітиною, яка починає активно ділитися, доки не перетворюється на багатоклітинну істотою, здатну пересуватися без сторонньої допомоги, - розповідає Різ. - Не можна сказати, що він володіє розвиненим інтелектом, оскільки складається з однорідних клітин. У людському тілі безліч різних клітин - м'язових тканин, нервової системи, крові, шкіряного покриву. Кожна з клітин виконує свої функції. У тілі нашого інопланетянина кожна клітина самодостатня і може існувати автономно. Клітина цього організму є одночасно і м'язовою, і нервовою і зоровою. Тож ця істота може адаптуватися практично до будь-яких умов».

«Зрештою, ця істота стала найгіршим жахіттям не тільки для нас, але й для всієї знімальної групи», - додає Вернік.

«Ретт і Пол написали дуже страшний і ідеально продуманий сценарій, поділившись із героями своїм багатим життєвим досвідом, - каже Лінн. - Шестеро астронавтів вийшли розумними, кмітливими, наполегливими, працьовитими. Коли ситуація ускладнюється, ми щиро переживаємо за них».

Годі й було шукати більш лиховісної локацію для зіткнення з невідомими, ніж замкнутий простір МКС з нульовою гравітацією. «МКС стала одним із фундаментальних кроків, які людство зробило в майбутнє за останні п'ятдесят років, - вважає Еспіноса. - У станції закладений ключовий принцип розвитку нашого суспільства: пізнання і вивчення, відкриття незвіданого. Фільм вшановує тих, чия мужність допомагала людству подолати страх перед невідомим. З іншого боку, фільм є своєрідним попередженням про те, що ми лише подеколи знали, як давати раду невідомим напастям. Мабуть і питання не в тім, як невідоме може нам нашкодити, а в тім, як ми можемо потривожити невідоме. Якщо ми ставитимемося до чогось невивченого більш обережно, то може й це щось діятиме так само обережно? Якщо ми будемо боятися невідомого, чи скористається воно цим, чи буде боятися так само?»

«Я думаю, Даніель Еспіноса прагнув створити для нас «задушливу» атмосферу, - говорить Джейк Джилленгол, який зіграв роль Девіда Джордана. - В інших фільмах неважко дистанціюватися від реальності, в яку поринаєш. Даніель прагнув передати відчуття граничної правдоподібності. І це стосувалося не тільки інопланетної істоти, а й наших емоцій та реакцій».

Джейк Джилленгол вжився в образ людини, яка провела 473 дня на Міжнародній Космічній Станції. Ніхто не знає станції краще за нього. Компанію Девіду Джордану складають астронавти, які виконують важливу місію – намагаються знайти доказ існування життя на Марсі.

Джилленгола захопив сценарій, а особливо персонажі історії. «Сценарій був парадоксально прекрасний і жахливий водночас, - каже актор. - Цікаво читати сценарій і наївно вважати, що знаєш, чим все закінчиться. Та фінал дивує своєю непередбачуваністю. Наша інопланетна істота живе в прямому сенсі цього слова. Цікавість - одна з найважливіших, але й найбільш небезпечних особливостей людської натури. В якомусь сенсі наша інопланетна форма життя повинна асоціюватися саме з цікавістю».
Джилленгола захопив не тільки сценарій, а й деякі особисті обставини. «Мій дідусь був лікарем, тому ми з Даніелем багато обговорювали схожі риси в характерах діда і мого персонажа, - розповідає актор. – Цією роллю я, певною мірою, вшановував свого предка».

Ребекка Ферґюсон зіграла роль Міранди Норт, представниці Центру із контролю та профілактики захворювань. Вона цілковито захоплена своєю роботою, і думає тільки про одне - щоб всі учасники експедиції повернулися додому цілими та неушкодженими, байдуже з чим вони матимуть справу в космосі.

«Міранда - мікробіолог, - розповідає актриса про свою героїню. - Вона залишає Землю, аби захистити астронавтів від будь-якої халепи, що в неї може вскочити екіпаж МКС у космосі». До її честі треба сказати, що Норт зробила все можливе, щоб уберегти колег і всю Землю від можливого зараження. «Першою лінією оборони став контейнер, в якому містилася інопланетне істота, - продовжує Ферґюсон. - Наступним кордоном виявився один відсік станції, і зрештою сама МКС. Міранда мусила зробити все можливе, аби захистити Землю від інопланетної пошесті, яку наші герої просто не бачили».

Ферґюсон каже, що кожен із персонажів поставився до інопланетянина по-своєму. «Ми всі реагували відповідно до характерів наших персонажів, - пояснює вона. Хтось закохався у нього. Хтось прагнув винищити. Це призвело до розладу в самій команді».

«Хтось із нас захопився відкриттям більше ніж варто було б, - розповідає Раян Рейнольдс, який зіграв роль астронавта Рорі Адамса. – Хтось стає надмірно агресивним, хтось, навпаки, - занадто вже спокійним. Середня температура в лікарні, як то кажуть, нормальна, але, як це часто буває, конфлікт ускладнює загальну ситуацію».

Адамс спеціалізується на роботі у відкритому космосі та постійно говорить наскільки ж це круто («до біса круто», як він любить висловлюватися). Природна чарівність не дозволяє назвати його задавакою, але Адамс, поза всякими сумнівами, фронтмен цієї орбітальної місії.

«Термін «космонавт-дослідник» дозволяє вміло замаскувати посаду механіка, який відмінно розбирається в побудові корабля і знає, як усунути будь-яку поломку, - каже Рейнольдс. – Понад те, він спеціалізується на роботі у відкритому космосі та є оператором Canadarm - роботизованої системи, за допомогою якої вдалося «упіймати» капсулу з Марса в космосі».

НАУКОВИЙ РЕАЛІЗМ

Із відкриттям пов'язаний не тільки сюжет фільму ЖИТТЯ. Даніель Еспіноса, сценаристи Ретт Різ і Пол Вернік, а також продюсери Девід Еллісон, Дана Голдберг, Бонні Кертіс і Джулі Лінн відкрили для себе чимало під час роботи над фільмом. Вони консультувалися з астробіологами, експертами з космічної медицини та іншими фахівцями, з'ясовуючи цікаві й неоднозначні подробиці. Кінематографісти прагнули не тільки створити правдоподібну ілюзію невагомості на МКС, а й передати специфіку зародження нової та унікальної, однак біологічно правдоподібної форми життя.

Кінематографістів консультували професійні дослідники доктори Кевін Фонг і Адам Ратерфорд. Вчений ступінь в області астрофізики і лікарські навички зробили Фонга незамінним співробітником NASA в департаменті адаптації та профілактики Космічного Центру імені Ліндона Джонсона в Х'юстоні. Експерт із космічної медицини достеменно знав, як зберегти здоров'я космонавтів на орбіті і як вижити у відкритому космосі. За сюжетом фільму Девід Джордан і Міранда Норт мають ті самі знання та навички. «Космос можна порівняти з будь-яким іншим несприятливим середовищем існування, які ми почали освоювати в XX столітті - наприклад, із пустелею, Північним Полюсом або гірською вершиною, - каже Фонг. – Усі вони мають дещо спільне. Ми достеменно знаємо, що не можна перебувати в цих середовищах довгий час без згубних наслідків для здоров'я. Коли ти вже опинився у настільки ворожому середовищі, то вже ніколи не будеш таким, як колись».

«Будь-який дослідник погодиться зі мною – тільки-но починаєш розмірковувати про виживання людини в подібному середовищі, мимоволі розумієш, наскільки крихким є людський організм, - продовжує експерт. - І тут на авансцені з'являється такий додатковий фактор ризику, як інопланетянин. На орбіті важко зберегти здоров'я і розум навіть при виконанні пересічного завдання. Коли ж ситуація ускладнюється, вижити стає дедалі важче».
За сценарієм, Х'ю Деррі володіє тим же багажем знань і досвіду, що й доктор Ратерфорд, британський генетик, який опублікував серію книг про походження життя на Землі і вплив генетики на появу нових форм життя. «Коли маєш справу з невивченими, потенційно небезпечними і можливо заразними організмами, існує цілий ряд процедур, яких слід вжити, аби запобігти загрозі, - розповідає Ратерфорд. – Таких заходів слід вжити при спілкуванні з носіями вірусу віспи або еболи, вони чітко описані в інструкціях більшості організацій охорони здоров'я, таких як Центр із контролю захворюваності. У фільмі ж організм знаходився в інкубаторі герметичної лабораторії на борту МКС. Здавалося, таких заходів безпеки цілком достатньо…».

«Я почав працювати з Еріон задовго до початку зйомок, - продовжує Ратерфорд. - Він хотів зрозуміти, як вчені вибудовують свої умоглядні висновки. Виявлення інопланетної форми життя, поза всякими сумнівами, є чи не найважливішим науковим дослідженням. Але нам, ученим, в разі такої знахідки доведеться стримувати емоції. Нам належить визначити, що це за вид, і які досліди та експерименти слід провести для ідентифікації цього виду».

Досвід Фонга став у нагоді, коли актори почали працювати над поведінкою своїх героїв під час надзвичайної ситуації на борту МКС. «Я кілька днів витратив на те, щоб уважно переглянути вже відзняті сцени фільму, розмірковуючи над тим, як в подібній ситуації вчинив би справжній лікар, - розповідає Фонг. - Я прокрутив безліч можливих сценаріїв, вибудував кілька цілком злагоджених теорій. Але коли бачиш, як усе відбувається у тебе на очах - це геть інша справа. Таке видовище важко забути».

У в одному з епізодів Джордан вибирався з надр МКС дуже швидко. Насправді ж, костюм для роботи у відкритому космосі надягається досить довго. «Нам довелося переграти цю сцену, придумати, як зробити її більш правдоподібною, - згадує Фонг. - Ми вирішили, що герой повинен покинути борт станції в скафандрі для запуску, який не призначений для виходу у відкритий космос. Це було реалістично та створювало додаткову загрозу».

Фонг і Ратерфорд сходяться на думці, що відкриття життя на Марсі хоч і є наразі фантастичною ідеєю та здається цілком реальною. «Марс видається для вчених ласим шматочком, оскільки близько чотирьох мільярдів років тому умови на червоній планеті мало чим відрізнялися від земних, - пояснює Фонг. - Наші колеги досі сперечаються, чи може бути життя на Марсі. У всякому разі, на цій планеті Сонячної Системи існували всі умови для його появи».

Сучасний Марс кардинально змінився. «Ми не думаємо, що якась форма життя могла б уціліти на поверхні планети в наш час, - говорить Ратерфорд. - З огляду на надто тонкий шар атмосфери, будь-яка жива істота загинула б від ультрафіолетового випромінювання».

І все ж вчені знайшли спосіб зберегти життя прибульцю. Ратерфорд пояснює: «Ми припустили, що наша позаземна форма життя перебувала в анабіозі, захищена від сонячної радіації, під поверхнею планети».

СТВОРЕННЯ КЕЛВІНА
Кінематографісти поставили собі за мету створити нову форму інопланетного життя, якої ще не показували в кіно. «Ми вирішили уявити те, що могло б бути насправді, - каже Еспіноса. - Інопланетянин зовсім не мусить бути гуманоїдом».

За зразок нової форми життя Еспіноса запропонував взяти слизовиків. Важко собі уявити менш грізну істоту, у якої, разом з тим, воістину унікальна клітинна будова. Людський організм складається з різноманітних клітин (клітини головного мозку, кров'яні тільця, легенева тканина і т.ін.), слизовики ж складаються з однорідних клітин, що працюють як єдине ціле. «Коли я побачив слизовика на відео, для мене це стало справжнім одкровенням», - зізнається режисер.

«На певному етапі життєвого циклу відокремлені клітини збираються разом, створюючи єдиний об'ємний організм, що чимось нагадує гриб, - розповідає доктор генетики Адам Ратерфорд. - Деякі клітини навіть жертвують собою, забезпечуючи регенерацію інших, більш життєздатних клітин».

«Я вирішив, що ця особливість дуже незвичайна і цікава, - підхоплює Еспіноса. - Це розвинена мускулатура на біологічному рівні».

Затвердивши форму, кінематографісти задумалися як наділити істоту мінімальним інтелектом. При цьому навіть думки інопланетянина координувалися на клітинному рівні. «Це створення вміло адаптується практично до будь-яких умов», - розповідає шведський художник Джонас «Зіггі» Рассмусон, хороший друг Еспіноси, який взявся за дизайн Келвіна.
Коли марсіанин стикається з рукою Х'ю Деррі, інопланетянин змінює форму. «Я вирішив, що саме зі знайомства з рукою Деррі розпочинаються метаморфози інопланетянина, - каже Зіггі. – Він перемелює її не зі злого умислу, а в результаті вивчення нового для себе природного середовища. Після цього він набуває форми руки, вважаючи її цілком зручною - п'ять пальців стають кінцівками, якими він може дотягуватися до предметів, захоплювати і стискати».
Загальну ідею, підкріплену скетчами Зіггі, Еспіноса запропонував розглянути Ратерфорду, чия професійна думка була для режисера важливим фактором. «Я розповів вченим про наш задум, змалювавши поведінку інопланетної істоти в загальних рисах, - каже Еспіноса. - Що буде, як ми знайдемо таку клітину? Як вона буде розвиватися? Наскільки великою вона стане? Що нею керуватиме? Якою є та межа яку вона не зможе переступити? Як вона еволюціонуватиме? Ми прагнули дослухатися до експертної думки вчених, а не підлаштовувати їх теорії під свої творчі потреби».

Втім, Ратерфорд визнає, що кінематографісти в своїх домислах були недалекі від передбачуваної істини. Очевидно, інопланетянин відмінно адаптується до будь-яких умов. Він росте, стає сильнішим, розумнішим. «Нам потрібен був н не тільки унікальний інопланетянин, але й цікавий об’єкт з наукової точки зору, - пояснює вчений. - Він мусив бути не тільки страшним, але й цілком реалістичним».

БУДІВНИЦТВО МІЖНАРОДНОЇ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ

Перед початком будівництва Фелпс і його команда витратили чимало часу на вивчення цієї станції, яка курсувала на навколоземній орбіті на висоті 400 кілометрів, зі швидкістю повного кола за 90 хвилин.
Фактор часу в фільмі є несуттєвим, однак кінематографісти зійшлися на тому, що події відбуваються в наш час або в найближчому майбутньому. З огляду на це, Фелпс вирішив, що на станції повинні бути сучасні модулі з кількома вдосконаленнями.
Єдина декорація створювала повноцінну атмосферу кошмарної гри в схованки кішки-мишки. «На станції від клаустрофобії може страждати будь-хто, адже ширина житлового простору обмежується двома з половиною метрами, - каже Хоумс. - З урахуванням нового обладнання, на станції стало ще тісніше. На кожній стінці облаштували поручні, імпровізовані шафи для зберігання усіляких речей. На станції немає ані підлоги, ані стелі. Для нас кожна поверхня - робоча».
Модульний дизайн декорацій дозволяв Еспіносі знімати тривалі сцени одним кадром. При цьому всі стіни були знімними, так що камеру можна було закріпити практично в будь-якій точці.
МКС збиралася в різних країнах - в Європі, Росії, Японії і в Америці. Деякі з модулів провели в космосі досить багато часу, інші вивели на орбіту нещодавно. Декорації зводилися з огляду на моделі реальної станції.

«Кібо» - японський науково-дослідницький модуль. Назва перекладається як «надія». Зараз у «Кібо» проводяться експерименти, однак у фільмі відсік перетворився на лабораторію Деррі, де він вивчає нову форму життя.

«Кібо» - справжній театр, в якому Деррі грає головну роль, а всі інші, затамувавши подих, стежать за тим, як він вивчає зразок, - розповідає Еріон Бакаре. - У відсіку встановлений інкубатор, в якому підтримується необхідна для піддослідного атмосфера».
Інкубатор служить першою лінією оборони при можливому зараженні. Другим кордоном є сам відсік «Кібо» із герметичними дверима. У теорії така багатоступенева система захисту повинна забезпечити повну безпеку для екіпажу в будь-якій надзвичайній ситуації.
Реквізитор Баррі Гіббс і професор Адам Ратерфорд разом міркували про перебіг експериментів у невагомості. «Найважче було придумати, як мікробіологові працювати за мінімальної гравітації, коли всі досліджувані предмети норовлять злетіти, - згадує Ратерфорд. – Яким має бути дослідницький стенд, щоб з нього нічого не злітало». Тож у розробленого декораторами стенду був реальний прототип.

«Транквіліті» - європейський модуль, що поєднує функції медичного центру та спортзали. Астронавти повинні щодня витрачати кілька годин на спортивні вправи, щоб м'язи не атрофувалися. Тому в «Транквіліті» встановлено кілька тренажерів. Окрім того, в відсіку знаходиться медичне обладнання, яке дозволяє астронавтам щодня стежити за своїм здоров'ям. Звіти відправляються на Землю, щоб фахівці Центру Управління знали, що з екіпажем МКС усе в порядку.
У фільмі «Транквіліті» є обителлю доктора Девіда Джордана, персонажа Джейка Джилленгола . По-перше, він є фаховим лікарем, а по-друге, він провів на орбіті більше часу, ніж будь-хто з його колег. Він обжив свій робочий модуль.

«Зірка» - російський модуль управління, найстаріший відсік станції. У ньому розташована панель управління і системи життєзабезпечення станції.

«Зоря» - ще один російський модуль-сховище, в якому астронавти тримають предмети повсякденної необхідності.

«Юніті» - своєрідна космічна гавань, що дозволяє кораблям стикуватися зі станцією. За сюжетом фільму в «Юніті» також міститься кухня (на справжній МКС кухня знаходиться в модулі Зірка і аж ніяк не така розкшіна як у фільмі). У деяких сценах весь екіпаж станції збирається за «обіднім столом», тому кінематографісти мали певну творчу свободу зображуючи цей модуль.
Реквізитор Баррі Гіббс і його команда підготували близько 5000 пакетиків космічної їжі. «У мережі є маса відеороликів, в яких видно, як астронавти харчуються на станції, - розповідає Гіббс. - Їжу можна вичавити з пакетика, і вона тут же збереться в краплю. Астронавт може наблизитися до цієї краплі і проковтнути її». За земної гравітації відтворити це неможливо. «Ми зупинили вибір на пакетиках, які надрізають з одного краю, після чого висмоктують з них їжу», - пояснює реквізитор.

«Хармоні» - спальний модуль МКС. На реальній станції астронавти сплять у спальних мішках, прикріплених до стіни. Однак для фільму дизайнери спорудили спальню з індивідуальними комірками в модулі «Хармоні». Мабуть, це найбільш фантастичний елемент дизайну станції. У кожного члена екіпажу була особиста комірка. На реальній станції «Хармоні» виконує зовсім інші функції - модуль є альтернативним стиковим шлюзом. Окрім того, в ньому встановлена система забезпечення станції електрикою.

«Союз» - одна з трьох рятувальних капсул станції. У ній астронавти можуть покинути станцію в разі критичної ситуації.

СКАФАНДР
Професор Кевін Фонг зазначає, що у астронавтів є кілька типів скафандрів призначених для різних потреб. Для виходу у відкритий космос, наприклад, для проведення якихось робіт на поверхні МКС, космонавтам потрібно одягатися в спеціальний надміцний костюм.

«Такі скафандри по суті своїй є космічними кораблями в мініатюрі, - розповідає Фонг. - Вони повністю автономні і мають систему підтримки життєдіяльності астронавта. Скафандри повністю замінюють астронавта космічну станцію або рятувальну капсулу, правда, на коротший час. Спеціальна тканина вберігає людину від таких згубних впливів космосу, як надмірно високі та низькі температури. Під тканиною прихований кевларовий шар, що захищає астронавта від зіткнення з космічним сміттям і мініатюрними метеоритами, що летять з високою швидкістю. Крім того, сонцезахисне забрало запобігає опроміненню».

«Інший різновид скафандрів використовується для роботи всередині станції – вони ще називаються скафандрами для запуску, оскільки саме в них астронавти стартують з Землі. Такі костюми повинні захищати людину в разі несподіваної розгерметизації корпусу під час запуску, під час декомпресії, або в разі витоку кисню зі станції. Хоча такого захисту, як скафандри для роботи у відкритому космосі, скафандри для запуску, звичайно ж, не забезпечують».

Розробкою костюмів обох типів для акторів фільму ЖИТТЯ займалася дизайнерка костюмів Дженні Беван,( премія «Оскар» за фільм «ШАЛЕНИЙ МАКС: ДОРОГА ЛЮТІ»)

«Скафандр для виходу у відкритий космос є цілковитим фейком, оскільки зроблений зі звичайної бавовни, - розповідає вона. - Однак і в цьому костюмі є маса чудових особливостей, як, наприклад, опрацьовані до дрібниць рукавички і рюкзак із системою життєзабезпечення. В такому скафандрі є все, що вам може знадобитися у відкритому космосі протягом декількох годин. У NASA зараз випускають удосконалені рюкзаки, які закріплюються на грудях астронавта. Та я не хотіла перевантажувати актора й віддала перевагу класичній моделі. Астронавт в такому костюмі знайомий кожному землянинові. Скафандр доповнює чималий пояс з інструментами.

Костюм прикрашають відзнаки, що кріпляться на липучках. До слова, липучки отримали широке застосування саме завдяки NASA. У історичних костюмах липучки – це табу, а от у науковій фантастиці їх повно».

«Скафандри для запуску більші за рахунок парашута, вмонтованого в рюкзак за шоломом, - продовжує Беван. - Це російський скафандр, оскільки астронавти дісталися на орбіту в кораблі «Союз» з космодрому Байконур».

«Коли я запропонувала Дженні цю роботу, вона з радістю погодилася, зазначивши: «А? Що? Скафандри? Без проблем!» - згадує з посмішкою продюсер Бонні Кертіс. - Ближче до фіналу зйомок вона зізналася мені, що це була найскладніша робота в її кар'єрі. Йшлося не тільки про дизайн – необхідно було домогтися повного функціонування. Годі казати про страховку, яку ми мусили надійно заховати. Матеріал мав здаватися реалістичним в умовах невагомості. Над костюмами працювали фахівці практично всіх відділів».

«У такому скафандрі може розігратися клаустрофобія, і він дуже важкий, - згадує Ребекка Ферґюсон про те, як вперше приміряла розроблений Беван костюм. - Але при цьому він, як не дивно, досить зручний. Коли одягаєш рукавичку, чуєш виразне клацання. Таке відчуття, що зараз дійсно опинишся в космосі».

«Я також внесла певні зміни в дизайн шоломів, оскільки мені хотілося, щоб у нас були власні, живі шоломи, - каже дизайнер. - Перед тим, як надіти шолом, астронавт натягує шкіряну шапочку, в яку вмонтовано засіб зв'язку із Землею та з іншими астронавтами. Ми вирішили, що подібна система буде не зайвою і на знімальному майданчику. Тому режисер чітко чув все, про що говорили актори, навіть коли захисні екрани були опущені».

СТВОРЕННЯ НУЛЬОВОЇ ГРАВІТАЦІЇ
Чисто технічно, гравітація на МКС існує. Люди і предмети втрачають вагу тільки завдяки ретельно вивіреній орбіті, по якій станція обертається довкола Землі. Такий ефект зазвичай називають «нульовою гравітацією» або «невагомістю».

Незважаючи на нульову гравітацію на борту МКС, фільм ЖИТТЯ знімався в Лондоні, де гравітація, за останніми даними, коливається на рівні однієї атмосфери. Кінематографісти створювали ілюзію невагомості за рахунок численних страхувальних тросів та інших спецефектів.

Даніель Еспіноса дуже чітко змалював каскадерів та хореографію, які саме рухи він хоче побачити в кадрі, включаючи політ камери, акторів, що влітають у кадр та вилітають за його межі, що огинають кути та інші перешкоди. Все це вимагало чіткої координації між командою каскадерів під управлінням координатора трюків Франкліна Хенсона, хореографом Олександрою Рейнольдсом та акторами.

«Було цікаво дізнатися, на що здатні страхувальні троси, - каже Олександра Рейнольдс. - Здатність обертання на 360° давала мені та акторам практично безмежну свободу для творчого пошуку».

Олександра Рейнольдс і команда Хенсона почали тренуватися з акторами по дві години задовго до початку знімального періоду. «Досягти повної ілюзії невагомості неймовірно складно, - пояснює вона. - Це важко в першу чергу з фізичної точки зору, оскільки доводиться симулювати. Страховка та інші хитромудрі пристрої стали нам у нагоді. Проте, необхідно було постійно пам’ятати, що твоє тіло нічого не важить. Людина має чимало тренуватися, багатьом рухам доводиться вчитися знову, аби вони виглядали природно і органічно. Акторам ще й доводиться пам'ятати про свої ролі».

«На тренування пішло чимало часу, і в основному вони складалися з роботи зі страховкою, - продовжує Олександра Рейнольдс. – Ми, навіть, розробили декілька тренажерів, на яких актори займатися самі щодня».

«Ще до зйомок ми багато тренувалися на страховках; роботи вистачало, - згадує Хіроакі Санада. - Ми робили різні фізичні вправи, приділяючи особливу увагу гнучкості».

«Я відточувала пластику рухів постійно, щохвилини: коли сиділа в кріслі, базікала з подругами, їла і так далі, - розповідає Ольга Диховічна. - Згодом мені це дуже допомогло на майданчику. Під час зйомок я могла сконцентруватися на своїй ролі, практично не замислюючись над тим, що потрібно підтримувати тіло «в невагомості».

Це був лише один з трюків Диховічної. Інший, за її словами, полягав в тому, щоб рухатися якомога реалістичніше. «Коли йдеться про невагомість, природний інстинкт підказує акторові, що рухи повинні бути неквапливими, як в сповільненій зйомці, - пояснює вона. - Я побачила безліч відеоматеріалів NASA і зрозуміла, що рухи повинні бути природними, не переходячи на цей дивний балет, коли стаєш схожий на привида. Всі дії треба виконувати зі звичайною швидкістю, але робити це набагато плавніше».

Раян Рейнольдс зазначає, що на Землі потрібно докласти певних зусиль, щоб зупинитися, почати рух, або надати предмету прискорення. У космосі досить і найменшого дотику.

«Коли твоє тіло невагоме, мінімальний доторк може відштовхнути тебе так, що ти відлетиш до протилежної стіни, - каже актор. - Фокус в тому, щоби згрупуватися і не вдаритися. Не обов'язково хапатися за щось, щоб зупинитися, досить доторкнутися до цього чогось. Я розмовляв з астронавтами про невагомість. Вони заявили, що людина може потрапити в невагому пастку, якщо виявиться посеред кімнати і не зможе дотягтися до опори. У цьому випадку доводиться кликати на допомогу колегу, який підштовхне тебе до цієї опори».

Попри все, для Раяна Рейнольдса тренування з підготовки до симуляції невагомості стали захопливим випробуванням. «Нам довелося чимало тренуватися, - згадує він. - Для нас зробили справжню смугу перешкод, яку ми почали долати за кілька тижнів до початку зйомок. Потім ми перейшли на страхувальні троси, і каскадери пояснили нам, який з них за що відповідає. Ми добре запам'ятали географію пересувань, тримаючи в розумі «мертві зони». Фактично, у фільмі не було жодної сцени, в якій би наші герої не перебували б у невагомості. Ми постійно бовталися на тросі і практично постійно знаходилися в русі. Незвичайні відчуття. Зазвичай на майданчику цілком віддаєшся емоціям. У нашому випадку це загрожувало тим, що ілюзія невагомості пропаде. Доводилося постійно рухатися. Було непросто, але кумедно».

Координатор трюків Франклін Хенсон працював над хореографією акторів разом із Олександрою Рейнольдс. «Ми підвісили кожного на індивідуальних тросах, так що актори могли вільно літати над землею, керуючи польотом практично самостійно, - говорить він. - У нас було декілька різноманітних видів страховки - страхувальні жилети, лонжі, кріплення для ніг тощо. Актори були запаковані з ніг до голови. Необхідно було мати дуже міцну спину, щоб витримати тривалу левітацію. Найменш незручні рухи могли порушити рівновагу, і людина впала би. Робота не з легких, але після шести-семи вправ наші актори літали цілком самостійно і природно».

Хенсон, який раніше працював на знімальному майданчику фільму ГРАВІТАЦІЯ, каже, що на зйомках ЖИТТЯ невагомість вийшла ще більш переконливою. «На зйомках ГРАВІТАЦІЇ ми також використовували лонжі, але ними керували лялькарі, - згадує він. - На знімальному майданчику фільму ЖИТТЯ актори самі контролювали свої польоти. З нашого боку практично нічого не було потрібно, тільки закріпити на них страхувальні кільця і довести до місця майбутньої зйомки. Надалі ми й пальцем їх не торкалися».

Нульова гравітація впливала не тільки на акторів, реквізит також повинен був знаходитися в «невагомості». Одним із найскладніших завдань для Баррі Гіббса стало створення громіздких предметів, які мали буди легкими наче як пір’їнки. Наприклад, сміттєпалювач, з якого астронавти роблять вогнемет. «Нам довелося зробити цей важкий предмет досить легким, аби будь-який актор міг підхопити його без видимих зусиль», - пояснює Гіббс. В результаті кінематографістам довелося скористатися допомогою ляльководів.

Фонг захоплюється тим, як актори і знімальна група впоралися з ілюзією нульової гравітації. «Зобразити невагомість в звичайних земних умовах дуже непросто, - каже він. - Я вважаю, що мої колеги зробили неможливе».

ПРО МУЗИКУ
Написати саундтрек до фільму Еспіноса запропонував своєму давньому другові й колезі Йону Екстранду. Фільм ЖИТТЯ став шостою спільною роботою режисера і композитора.

«Даніель завжди запрошує мене на ранніх стадіях роботи, - каже Екстранд. - Він посилає мені сценарій і через кілька днів заходить послухати мої ідеї. Я ж, в свою чергу, завжди люблю заходити на знімальний майданчик, щоб надихнутися атмосферою. Ми обговорюємо різні фільми; різні музичні референси; музичні теми, які підходять тому чи іншому герою; музичні інструменти, які найкраще передадуть атмосферу різних сцен фільму».

Для фільму ЖИТТЯ Екстранд вибрав дві музичні теми, покликані допомогти глядачеві переключитися на іншу тональність. Саме ці композиції створювали напружену атмосферу трилера.

«Перша третина саундтрека дуже мелодійна і нагадує класичну епоху кінематографа, оскільки я не хотів заздалегідь розкривати перед глядачем всіх карт, - розповідає композитор. - Потім музика стає більш тривожною, характерною динаміці трилера. В останній третині фільму красива і мелодійна музика поступається місцем тривожним, ба, навіть, зловісним нотам».

Як наслідок Екстранд написав найбільш значущий саундтрек у своїй кар'єрі, який виконувався оркестром із 100 інструментів і хором у 32 голоси. Композитор, навіть, переїхав зі Стокгольма до Лондона, щоб монтувати фільм разом із Еспіносою.

Стрічка вийде в український прокат 23 березня 2017 року.

ДИВІТЬСЯ SCI-FI ТРИЛЕР «ЖИТТЯ» В УСІХ КІНОТЕАТРАХ З 23 БЕРЕЗНЯ!