Біографія Брюса Лі

Повне ім'я: Lee Jun Fan
Народився 27 листопада 1940; Сан-Франциско, Каліфорнія, США
Пішов з життя 20 липня 1973
Зріст: 171 см

Біографія Брюса Лі

Брюс Лі народився в 1940 році в родині актора китайської опери Лі Хой Чена й полукитаянки-полунімкені Грейс Лі.

Строго говорячи, він – Лі Джан Фан (у перекладі з китайського – «повертайся назад»: дитина народилася в Сан-Франциско, і мати хотіла, щоб її син знову повернувся в Америку), Коли хлопчик підріс, йому дали ім'я Лі Йен Кам («ніколи не сидячий на місці»): після першої кінозйомки з'явилося ім'я Лі Сунь Лунг («маленький дракон»). А у свідоцтві про народження, виданому в китайській лікарні міста Сан-Франциско, стояло ім'я Брюс Лі.

У те, що Брюс Лі насправді був хлопчиком, вірили далеко не всі. Злі духи точно знали, що Грейс народила дівчинку: мати й батько витратили багато сил на те, щоб збити їх з користі, і навіть дали дитині дівоче прізвисько Маля Фенікс. Їхній перший син умер, і вони вирішили, що чимсь прогнівали богів; у Китаю вірять, що другою дитиною в родині повинна бути дівчинка, і Грейс із Лі вдочерили дочку бідняка. Потім у них народився син Пітер, потім Грейс знову завагітніла і не знаходила собі місця від занепокоєння: по китайських повір'ях, другий син теж перебуває в небезпеці. Немовляті Брюсу Лі прокололи вуха й називали його дівочим ім'ям – здавалося, що злих духів удалося обдурити.

Брюс Лі ріс і не давав спокою всьому кварталу: другого такого шкоди в Гонконгу не було. Брюс Лі носився по місту, дружив з ким потрапило, тягав яблука з лотків вуличних торговців і не слухав батьків – великий гріх для китайців, що почитають старість. Втім, батько Брюса Лі теж не відрізнявся сімейними чеснотами. Він був гарним актором і відмінним малим, його любили друзі й жінки, а він у них душі не відчував – Лі Хой Чен витрачав гроші на що завгодно, тільки не на дітей. По гонконгських мірках Лі був заможною людиною (йому належало кілька квартир, які він здавав в оренду), але те, як жила родина, привело б у жах чиказького безробітного. Великий стіл, за яким їли, грали й читали; єдина кімната, у якій спали Лі, Грейс, їхні діти, дідусі й бабусі, трохи слуг і величезна німецька вівчарка; вентилятор під стелею, що жалебно ганяв гаряче повітря... Воду в будинок подавали раз у тиждень на кілька годин, і її набирали в усі плошки. Сімейство Лі приймало душ на котячий манер, розмазуючи воду по особі, фиркаючи й бризкаючись, - що таке ванна, у будинку не знали, а сорокаградусна спека в Гонконгу була в порядку речей... Але всі, хто жив під цим дахом, були свято переконані, що такий комфорт є тільки в губернаторському палаці: більшість китайців тулилося в тісних жалюгідних халупах.

Діти підростали, і їх треба було вчити – Брюса Лі і його братів віддали в єзуїтський коледж. Єзуїти от уже кілька століть займалися в Китаєві місіонерською роботою й знали про аборигенів більше, ніж хто-небудь інший, але впоратися із Брюсом Лі не зуміли навіть вони.

Маленький, худенький, шустрий, Брюс Лі не міг сидіти на місці, не бажав ламати голову над арифметикою й англійською граматикою й зазнавав величезної насолоди, тільки коли йому вдавалося розбити чий-небуть ніс. Колишній класний наставник Брюса Лі, брат Генрі, згадуючи його через багато років, запевняв, що він був незвичайною дитиною – живим, сприйнятливим, розумним. З ним треба було спілкуватися дуже м'яко, увесь час займати його уяву – тоді він поводився як треба... Зважаючи на все, це рідко вдавалося братові Генрі: пройшло кілька років, і Брюса Лі вигнали з єзуїтської школи.

У Брюсі Лі жила величезна тяга до самоствердження, вуличні розбирання піднімали його у власних очах. Він був щуплим, вертким й абсолютно безстрашним: приводом для бійки могло послужити навіть те, що зустрічний хлопчисько не так на нього подивився, не так зітхнув, не туди сплюнув, недостатньо шанобливо вибачився. На ріст і вагу своїх недругів Брюс Лі уваги не звертав, і вони лупили його по два рази на день.Лі Хой Чен, звичайно, не був зразковим батьком, але синці на особі сина й вічно порваний одяг нервували його. Голослива Грейс промивала садна й штопала розідрану сорочку, а Лі щовечора читав Брюсу Лі нотації: зрештою він від цього безмірно утомився. Грошей дітям Лі Хой Чен не давав із принципу, але коли Брюс Лі попросив оплатити йому уроки кун-фу, він зненацька для себе самого погодився – у нього з'явилася хоч слабка надія на те, що це неподобство коли-небудь скінчиться.

Брюс Лі вибрав твердий й агресивний вінь-чунь – по переказі, створювачкою стилю була черниця, що жила в XV столітті. (Вона винайшла його, коли спостерігала за сутичкою змії з журавлем.) Черниця навчила йому дівчину Юм Вінь Чунь, та – свого майбутнього чоловіка, у нього теж були учні... Так черга дійшла до Іп Міна, колишнього інспектора поліції в місті Намхое, що збіг в Гонконг від військ Мао Цзе-дуна. У Гонконгу Іп Мін відкрив свою школу й заробляв на життя тим, що робив з таких, як Брюс Лі, вуличних шалапутів дійсних бійців.

Біг на п'ять кілометрів і сотні віджимань, нескінченні удари по мішку з піском, акробатика, бої в повному контакті, коли кулак супротивника щосили обрушується на твої нічим не захищені ребра... Тренування в школі Іп Міна закували його тіло в непробивну м'язову броню, навчили майже бездоганній техніці бою. Брюс випробував її на своїх однокласниках, і результати були більш ніж задовільними.

Незабаром батьки віддали його в іншу школу – там з'ясувалося, що заняття з Іп Меном пішли дитині на користь. Відмінником він, зрозуміло, не став, зате сильно зменшилося безглузде бешкетництво, що дошкуляло батьків-єзуїтів. На витівки в юного Лі більше не було сил: після занять вінь-чунем боліла кожна кісточка – легкість прийшла лише на п'ятий рік.

Зате тепер Брюс Лі заспокоївся. Він став королем школи – на вулиці його завжди супроводжувала шаноблива свита. Розібравшись із товаришами по класі, Брюс Лі узявся за англійських хлопчиськ: вони постійно билися з маленькими китайцями й. як правило, лупили їх почім даремно. Англійці були набагато крупніше, до того ж у їхніх школах учили боксувати, але удари коліном у підборіддя, чолом у ніс і ліктем у вухо виявилися для них нищівною несподіванкою. Один за іншим володарі морів відправлялися в глибокий нокдаун, і з кожним підбитим оком і розквашеним носом ріс авторитет Брюса Лі: у Гонконгу добре пам'ятали про «опіумну війну», розграбованому Пекіні й написах «Собакам і китайцям вхід заборонений», що зовсім недавно пощезли із центральної частини міста.

Життя посміхалося Брюсу Лі, і до вісімнадцяти років він почував себе майже щасливим. Коли він був зовсім маленьким, батько навчив його танцювати, і тепер він виграв першість Гонконгу по ча-ча-ча, зіграв кілька дитячих ролей у бойовиках. На вулиці з ним ніхто не сперечався. У вільне від бійок і тренувань час Брюс Лі брав уроки танців. Тепер він виглядав як франт – ретельно зализані й набріолінені волосся, бездоганно відпрасований чорний костюмчик (він прасував його сам, не довіряючи матері), вузенький галстучек з рівним вузлом. Чи то учень місіонерської школи, чи те танцюрист із вар'єте – ідеальна мішень для бажаючого розважитися вуличного хулігана.

На гонконгських вулицях з маміями обходилися неласкаво. На лакований черевик було приємно плюнути, за краватку – смикнути. Але слідом за цим нахаба одержував сау-до – улюблений удар Брюса Лі, коли на горло нападаючі обрушується загартоване багатогодинними тренуваннями ребро долоні. Одного чудового дня він попотчував їм трьох членів гонконгської «Тріади», двоє з яких потрапили в лікарню.

Найдавніше з азіатських злочинних співтовариств, «Тріада» існувала сотні років: виникнувши як боровшеєся з маньчжурськими завойовниками таємне суспільство, згодом воно перемкнулося на торгівлю наркотиками. Тих, хто в нього вступав, зв'язувала кругова порука: суспільство жадало від своїх людей абсолютної вірності, а замість надавало їм захист. Якби людей з «Тріади» почали безкарно бити на вулицях, влада й престиж клану не коштували б і ламаного гроша. Брюс Лі тепер повинен був умерти - швидко й по можливості болісно. Його, що родився у Сан-Франциско, урятувало те, що він уважався громадянином США, – мати за один вечір зібрала речі, купила квиток на пароплав і відправила Брюса в Америку до знайомих. Про те, що вона посилає сина назустріч багатству й славі, до смерті перелякана Грейс Лі й не підозрювала.

Сімдесят років тому в Сполучені Штати привезли першу партію китайців. Америка стрімко покривалася мережею залізниць, для їхнього будівництва була потрібна дешева робоча сила – злиденні, працьовиті й безмовні азіати підходили для цього як не можна краще. Кращим аргументом у діалозі з ними вважався хук правої: злиденні селяни із глухих китайських сіл, що ніколи не вчилися бойовим мистецтвам, зносили таке обходження з конфуціанским довготерпінням. Час ішов, вдачі зм'якшилися, але долею американських китайців залишалися пральні й дешеві ресторанчики – в один з них й улаштувався Брюс Лі.

Брюс Лі незабаром перетворився в кінозірку. Відбулося це, взагалі ж, випадково: телепродюсер Вільям Дозье шукав актора на роль у новому серіалі, поруч виявилася людина, що вчився в Брюса, – і роль дісталася йому. Потім йому дали нову роль, а потім обійшли заради американського актора. Брюс Лі переживав - йому здавалося, що кінокар’єра не складається, але коли він приїхав у Гонконг, земляки були готові носити його на руках. Виявилося, що вдома він користується скаженою популярністю – у рідне місто Лі Джан Фан повернувся в ореолі американської кінозірки й одночасно воїна, що побив «білих чортів».

Брюс почав зніматися в США в телесеріалах, показуючи високий клас бойових мистецтв. Він став популярним, у нього почали з'являтися учні, в числі яких було і багато відомих людей, як наприклад, відомий баскетболіст, зірка NBA Карім Абдул Джаббар (згодом Джаббар і Брюс поставили вражаючу і не без гумору сцену бою у фільмі «Гра смерті») .

Брюс відкрив свою власну школу бойових мистецтв, де почав викладати «Джіт Кун-До» – його власний стиль кунг-фу, який Брюс Лі розробляв і удосконалював аж до самої смерті. Приватні уроки Брюса Лі коштували близько 275 доларів на годину, що було дуже дорого і могло забезпечити фінансову незалежність Лі на роки вперед. Але головні ролі в кіно йому так і не діставалися, що жахливо його засмучувало. Від розчарування в 1971 році Брюс Лі вирішив покинути Сполучені Штати і повернутися з родиною в Гонконг.

У той час у Гонконгу відкрилася нова кіностудія “Golden Harvest” (згодом стала дуже відомою). Брюс Лі умовив директора студії Реймонда Чоу дати йому головну роль у фільмі «Великий бос» і дати можливість самому здійснити постановку бойових сцен. Ризик виправдався – фільм мав небувалий успіх. Брюс Лі буквально перевернув уявлення про бойові мистецтва в кіно. Його відточені швидкі рухи, натуралістичні бойові сцени і криваві наслідки припали до душі глядачам азіатським, а потім ця хвиля передалася і глядачам усього світу. Чоу довірив Лі зняти ще два фільми («Кулак люті» і «Повернення дракона»), цього разу вже з солідними бюджетами. Фільми мали ще більший успіх і зробили Лі суперзіркою.

Брюс Лі весь час тренувався. Він постійно підвищував свої навички в кунг-фу, розробляв свій стиль Джіт Кун-До, намагався привнести щось нове в існуючі техніки бою. Він також розробив власну систему харчування, приділяв дуже велику увагу загальноатлетичній підготовці та заняттям у тренажерному залі. Він чудово розвинув своє тіло і опублікував свої методики тренувань і вправи, які стали дуже відомими. Лі також піддавав себе величезним навантаженням в експериментальних цілях, навіть відчував на собі електричний струм. У той же час Брюс Лі дуже багато часу приділяв зйомкам, намагаючись довести кожен свій рух на екрані до досконалості. Лі був амбітним і дуже вимогливим до себе. Але, незважаючи на свій екранний образ, він був дуже ввічливий у спілкуванні, дуже шанобливо ставився до оточуючих.

Останні дні

Брюс Лі раптово помер, вживши пігулку від головного болю, не встигнувши дозняти черговий фільм «Гра смерті». Як показав розтин, набряк мозку (на момент смерті його мозок збільшився на 13% і важив 1575 грам замість 1400 в звичайному стані) був викликаний гіперчутливою реакцією на таблетку від головного болю. Його смерть була шоком для всього Гонконгу – ніхто не міг уявити, що ця людина, днями і ночами вдосконалюючи свій організм, може померти. Після його смерті почали поширюватися чутки, ніби він помер у ліжку коханки або його вбив інший майстер, однак вони не знайшли підтвердження. Похорони Брюса Лі перетворилися на загальноміський, а потім і всеазіатскій траур. Друзі і тисячі шанувальників йшли віддати йому останню шану. Потім тіло Брюса Лі було переправлено в Сіетл, де з ним попрощалася сім'я. Там він був похований. До могили Брюса Лі досі ходять поклонитися любителі бойових мистецтв, що прибувають в Сіетл. А його останній фільм був через 5 років доснят за допомогою дублерів, мав величезний успіх і викликав нову хвилю інтересу до кунг-фу та східних бойових мистецтв.

Родина Брюса Лі

Брат
Пітер Лі – старший
Брат
Роберт Лі – молодший
Дочка
Шеннон Лі – народилася 19 квітня 1969
Батько
Хой-Чон Лі – виступав з китайською оперою, і у фільмах; помер в 1965
Мати
Грейс Лі – німецько-китайського походження; страждала на хворобу Альцгеймера
Сестра
Фібі Лі – старша; народилася в 1938
Син
Брендон Лі – народився 1 лютого 1965; помер 31 березня 1993; підписав угоду на три фільми з 20th Century Fox в 1991
Дружина
Лінда Лі Колдуелл – з Сіетлу, Вашингтон, де вона поховала Брюса