Біографія Іена МакКеллена

Біографія Іена МакКеллена

Йєн народився за кілька місяців до початку Другої світової війни. Він був молодшою дитиною і єдиним сином Денніса й Марджері МакКеллен. Сестра Джин була на п'ять років старше. Родина була далеко не бідною: Денніс був високого рівня інженером-будівельником, і навіть під час війни його заробітків більш ніж вистачало на життя в шахтарському містечку Уіген на півночі Великобританії. Жили вони прямо напроти парку в п’ятикімнатному будинку, із задньою стіною пов'язаною із крикетним полем. Властиво, єдине, чого батьки боялися в ці грізні роки, так це бомбувань. Індустріальну Північ бомбили безбожно, і Йєн, як єдиний член родини, що в екстреному випадку навряд чи зміг би сам про себе подбати, спав під металевим столиком у вітальні. Слава Богові, що під бомби їхній будинок не догодив жодного разу – уж дуже ненадійне вкриття. Та й небезпека, як виявилося, підстерігала зовсім з іншого боку. У трирічному віці Йєн занедужав діфтерітом. За всіма показниками він повинен був умерти, але... зненацька вижив, якимсь абсолютно чарівним чином. Хоча підозрювати цю родину в чаклунстві ніхто б, звичайно, не зважився.

МакКеллени були дуже релігійні. Обов'язковим було відвідування недільної заутрені в конгрегаціоналістської церкви. А після обіду діти йшли в недільну школу. У цьому не було й грама фанатичного сектантства. Кіно й театр були в не меншій пошані. У всякому разі, на свій перший спектакль «Пітер Пен» (поки як глядач) маленький Йєн прийшов теж трирічним. І закохався в театр відразу й назавжди.

Коли Йєну було 11, родина перебралася в Болтон, куди батько переїхав з підвищенням: на посаду муніципального інспектора.

Життя стало – малина, навіть краще, ніж в Уігені. По-перше, батько був гарним знайомим власника місцевого театру. Отже, син ходив туди чи ледве не щодня, дивився все, включаючи заїжджих чечоточників і жонглерів, вічно крутився за лаштунками, і все це зовсім безкоштовно. По-друге, школа в Болтоні мала багаті театральні традиції. Тут він уперше вийшов на сцену: зіграв Мальволіо в шкільній постановці «Дванадцятої ночі» Шекспіра. А в старших класах разом з однокласниками проводив літо в Стратфорді-на-Ейвоні. Вони жили в наметах під містом, а по вечорах відвідували спектаклі відомого стратфордського театрального фестивалю. Тут він уперше побачив на сцені великого Лоуренса Олів'є, не підозрюючи, що пройде зовсім мало часу, і вся Англія буде шанобливо йменувати його самого «Лоуренсом Олів'є нашого покоління».

Ян блискуче закінчив школу, що дало йому право на стипендію для навчання не де-небудь, а в Кембриджі. Йому вдалося закінчити цей видатний навчальний заклад, але далеко не так добре, як бачилося на початку. Театр потихеньку забирав його без залишку. Він став актором знаменитого Суспільства Марло – театру Кембриджського університету. Через два роки в його активі була вже не одна роль, але стипендію через різко знижену «успішності», на жаль, відібрали. Маккелена це не хвилювало – шлях був визначений! По закінченні університету він поїхав у Ковентрі – тамтешній театр запропонував йому ангажемент зі скромною платою 9 фунтів стерлінгів у тиждень. Житло, що він потім згадував не інакше, як барліг, коштувало 3.

Отже, 4 вересня 1961 року Йєн Маккеллен уперше вийшов на сцену як професійний актор. Він ледь не завалив дебют, пропустивши свій другий вихід на сцену. Початок був покладений.

А далі його кар'єра покотилася, як сніжний ком. В 1962-м він грав в Іпсвіче, в 1963-м – у Ноттінгемі. Саме отут, а не в «Владарі кілець», як прийнято вважати, Маккеллен уперше зштовхнувся із проблемою втілення чарівництва. Режисер Тайрон Гутрі вводить його в шекспірівський «Коріолан» і ретельно репетирує з ним всі сцени, роблячи особливий упор на тім, як донести до публіки саму атмосферу надприродного. Саме із чарівництва «Коріолана» почався його стрімкий зліт. Спектакль приймали настільки захоплено, що Йєна (нечувана справа!) запросили в Лондон без прослуховування. Він зняв маленьку квартирку в районі Кенсінгтон і переїхав у столицю. Не один.

Це була ще одна – дуже таємна – іпостась його життя. З Йєном у Лондон перебрався його коханець Брайєн Тейлор, учитель історії з Болтона. Так, Йєн Маккеллен – гомосексуаліст, до того ж, що дуже рано усвідомив себе таким. Тому, незважаючи на запрошення в театр «Олд-Вік» до Лоуренсу Олів'є, кращі шекспірівські чоловічі ролі, істерію не тільки публіки, але й критиків на Едінбургськом фестивалі й навіть суперничають за право бути представленими йому драматурга Ноеля Коуарда й танцюриста Рудольфа Нуреєва Маккеллен однаково відчував себе аутсайдером. Адже його в будь-який момент могли «притягти»...

Англія – не краща країна для прихильників одностатевої любові. Тільки десять років тому, в 1992-м, гомосексуалізм тут був вилучений зі списку психічних захворювань, а заборона на службу «блакитних і рожевих» в армії був знятий лише в січні 2000-го. Природно, все це й понині супроводжується напівофіційною гомофобією. Проте, не любити Маккеллена Великобританії в голову не приходить. Чому? Напевно, ця країна джентльменів зуміла оцінити його суперчоловічий учинок.

Бомба розірвалася в 1988-м в ефірі "Radio 4". На той час він давно розстався із Брайєном і пережив довгі 8 років самітності. Його новою любов'ю на всі 80-і став режисер Шон Матіас. Предметом радіообговорення в той вечір була горезвісна стаття 28,, що люто проштовхувалася через парламент тодішнім прем'єром Маргарет Тетчер. Відповідно до цієї статті, «публічна підтримка гомосексуалізму» повинна була стати злочинним діянням. От отут-те Йєн Маккелен і приголомшив манірну Англію повідомленням про те, що він, по-перше, гей, а по-друге, відтепер буде саме так привселюдно підтримувати суспільний рух гомосексуалістів за рівні з гетеросексуалами права.

Англія остовпіла й... не найшлася, що відповісти. Як зачарована. А офіційна відповідь прийшла через рік з невеликим. Божою милістю королева З'єднаного королівства Єлизавета II присвятила відтепер уже сера Йєна Маккеллена в лицарі й подарувала йому дворянство. Багато хто порахував, що в такий спосіб Єлізавета показала Тетчер, не найулюбленішому своєму прем'єрові, хто в будинку хазяїн. Можливо, але скоріше інше. Королева – їй це покладено за рангом, – як ніхто вміє цінувати безстрашність – головне лицарське достоїнство.

Слово своє Йєн Маккеллен стримав. З тих пір і понині він є одним із найавторитетніших у світі активістів боротьби за права геїв і лесбіянок.

Кіноздобутки Йєна Маккелена ніколи не встигали за його скаженим театральним тріумфом. Так, здається, він до кіно не особливо-то й прагнув. Грав, звичайно. Якщо запрошували. Але основою його акторського життя екран не був. Прорив відбувся в середині 90-х. Також як колись у театрі, він стрімко злітав від картини до картини, удостоюючись номінацій на найсерйозніші премії, включаючи «Еммі» й «Золотий глобус». А коли в 1998-м на екрани вийшов фільм «Боги й монстри», де Йєн МакКеллен грає Джеймса Вейла, режисера-гея, що сняли першого «Франкенштейна», стало ясно, що з актором не промахнулися ні публіка, ні королева. Критики назвали його гру гіпнотичною, треба сказати – справедливо, Американська кіноакадемія номінувала на «Оскар». А королева... Її Величність правильно оцінила масштаб мужності свого підданого: чи багато є актерів-геїв, що погоджуються грати ролі гомосексуалістів?

Ну, а потім пішла пропозиція зіграти Гендальфа в «Владарі кілець», всесвітня слава й маленький, але приємний побічний ефект новозеландських зйомок – нова любов по імені Нік. Можливо і є чаклунство?

Родина Іена МакКеллена

Батько

Денис Мюррей МакКеллен – одружився на Гледіс МакКеллен після смерті дружини; помер в автомобільній аварії, коли Йєну було 24 роки; він помер через тиждень після того, як побачив дебют МакКеллена в Уест-Енді

Мати

Марджері Лоїс МакКеллен – померла, коли Йєну було 12 років

Сестра

Джин Маккеллен – народилася в 1934

Мачуха

Гледіс МакКеллен –

Відносини Іена МакКеллена

Брайан Тейлор

разом в 1964-1972

Шон Матіас

разом в 1981-1990