Рецензія на фільм «Секретне досьє»
Як Меріл Стріп і Том Генкс боролися за свободу преси
У 1971 році в історії преси США відбулася справжня революція: до рук репортерів The New York Times потрапили засекречені документи, в яких розповідалося про десятиліття приховування правди про В'єтнамську війну адміністраціями чотирьох американських президентів. Річард Ніксон, який тоді займав президентський пост, домігся, щоб федеральний суд після трьох статей заборонив їм публікувати документи, що залишилися, і тоді в гру вступила газета The Washington Post, для якої це був шанс вийти на національний рівень. Її бік подій і показує нова картина Стівена Спілберга «Секретне досьє».
За свій 71 рік життя Спілберг створив чимало фільмів найрізноманітніших жанрів, які вже давно стали класикою, але він не знімав кіно про жінку з 1985 року, коли на екрани вийшла драма «Квіти лілові полів». І тут Спілберг вирішив розповісти історію власниці The Washington Post Кей Грем, яка в 1970-х прийняла доленосне рішення не тільки для своєї газети, а й для свободи преси в США. Принаймні, так заявляє «Секретне досьє».
Роль Грем дісталася Меріл Стріп (а кому ще вона могла дістатися?) і принесла актрисі 21-у номінацію на «Оскар», але «Секретне досьє» – не її історія, а історія її газети, чиїм редактором був Бен Бредлі. Його грає Том Генкс, ще один з найвидатніших акторів сучасності, тому у Стрип тут головна жіноча роль, але в жодному разі не головна роль, і «Секретне досьє» – вже точно не байопік про «першу жінку-видавця», оскільки Стріп і Генкс виступають тут на рівних правах. І коли ці два великих актора з'являються в одному кадрі, то й мухи перестають дзижчати, щоб нічого не упустити.
Грем і Бредлі є абсолютними протилежностями: вона – власник газети з вищого суспільства, яка прагне зберегти видавництво, яке багато поколінь належале її родині, незважаючи на те що батько Кей передав газету в руки її чоловіка, оскільки в той час ніхто не пускав жінок на керівні посади; а він – бойовий редактор з робочого класу, який не вибирає виразів і готовий безстрашно воювати з ким завгодно, включаючи конкурентів NY Times і навіть уряд США. Відомо, що The Washington Post опублікували документи Пентагона, але оповідання «Секретного досьє» настільки спритно створює інтригу, що в кінці з нетерпінням чекаєш рішення Кей, яке захистило свободу преси США і надалі інших країн, адже хоробрість тих репортерів виступити проти брехливого уряду, яке десятиліттями посилало своїх громадян на програшну війну, стало прецедентом і прикладом для преси нашого часу, а Ден Еллсберг, який скопіював секретні документи і віддав їх в руки журналістів, виявився першим в ряду майбутніх Джуліанів Ассанжеїв і Едвардів Сноуденів.
Разом з ними фільм представляє цілу когорту журналістів, з яких запам'ятовуються лише кілька: персонажі Боба Оденкерка і Джессі Мюллер. Перший з них дістав секретні документи, а друга, будучи журналістом світської хроніки, так довела президента Ніксона, що він заборонив їй з'являтися на весіллі дочки. Таке відчуття, що про цих репортерів можна зняти по окремому фільму, хоча через кілька сцен роль ведучої жінки-журналіста історії перескакує до Керрі Кун. Вона хороша, але навіщо тоді було представляти Мюллер, якщо вона не грає в розвитку сюжету ніякої ролі? Та й знаменитий репортер з NY Times Ніл Шиен, що перший отримав доступ до документів і про якого на початку було стільки розмов, здається, тут жодного разу не з'являється, хоча його ім'я є в титрах. Ось що буває, коли знімаєш фільм про складні події на швидку руку.
Найвідомішою історичною особистістю «Секретного досьє» є сам Ніксон, і Спілберг геніально показав його на екрані. Він вирішив не відволікати увагу від головних героїв, тому замість того щоб давати йому повноцінну другорядну роль, вважав за краще показувати його зі спини у вікні Овального кабінету, коли він розсерджений обговорює ситуацію з витоком документів та пресою по телефону. Вийшов досить правдоподібний Ніксон, хоча втілив його маловідомий бродвейський актор Курзон Добелл, чиє обличчя ми так і не побачили.
«Секретне досьє» – дуже своєчасний фільм у світлі постійних спроб влади будь-якої країни контролювати ЗМІ і руху за права жінок, чому і присвячена сюжетна лінія Грем, але при перегляді виразно відчувається, що, маючи в своєму розпорядженні Стріп і Генкса (про такий дует інші режисери можуть тільки мріяти), Спілберг зняв хороше, але не велике кіно. Плюс його історична достовірність викликає великі сумніви, оскільки в контексті публікацій документів Пентагону історія згадує саме NY Times, але аж ніяк не The Washington Post.
Фільм був зроблений в дуже стислі терміни – його зйомки почалися в травні 2017 року, а завершилися в листопаді, і якщо б ним займався хтось інший, а не Спілберг, у нього напевно вийшло б щось провальне. А так завдяки актуальному матеріалу, відомим акторам і легендарному режисеру «Секретне досьє», особливо не напружуючись, отримало 6 номінацій на «Золотий глобус» і 2 номінації на «Оскар», які скоріше є даниною Стріп, Генксу і Спілбергу, ніж заслуженими лаврами. І на тлі недавньої оскароносної журналістської драми «У центрі уваги», сценаристом якої також є Джош Сінгер, «Секретне досьє» виглядає слабенько, хоча і заряджає своїм бойовим посилом боротися за справедливість і свободу слова. Тому особливо рекомендується до перегляду журналістам.
Незважаючи на всі свої недоліки, «Секретне досьє» варто подивитися заради одних лише Стріп і Генкса, адже такого ви більше ніде не побачите, і навряд чи вони в майбутньому знову зіграють разом.
