Рецензія на фільм «Гарфілд 2: Казка про двох кошенят»

По проханнях трудящих і іншого пролетаріату набіг на потрібних людей і нагорнув собі фільму за назвою «Гарфілд 2». Оскільки працюючі, і взагалі пролетаріат у нас як і раніше - гегемон, то й ставитися до них треба відповідно, дбайливо й з повагою. Тому прохання вдячних читачів, вибачаюся за вираження, задовольнив з усією ретельністю.

Подивився, коли по-простому, фільму.

Почнемо, як і треба шаленому критикові й взагалі - запеклому мега-чоловічищу, з назви. В оригіналі фільму називається “Garfield 2: A tail of two kitties”. Грамотний і всебічно розвитий глядач відразу зрозуміє зухвалу мега-аналогію з добутком товариша Діккенса “A tale of two cities” («Повість про два міста» по-нашому). Відповідно, найбільш адекватним для фільму був би переклад «Повість про двох кошенят». Плюс отут ще заморочка з однаковим звучанням слів “tale” і “tail”, внаслідок чого перекладати стає зовсім непросто. Але наші перекладачі взагалі на такі складності не заморочуються, переклали незатійливо: «Гарфілд 2».

Хоча з якої статі Гарфілда назвали кошеням (kitty) - теж таємниця ця велика є. Він навіть на звичайного кота, прямо скажемо, не дуже тягне. Така, доповім я вам, морда розгодована... М-Так.

Ну так добре. Прояснені й прохавані глядачі усвідомлюють тонку гру слів і дивляться фільму далі дуже задоволеними. Мов - вона ми як усе зрозуміти могьом! Навіть самі тонкі відтінки значень, так вас всіх! Непросвітлені дивляться мовчки й подібними польотами душі не страждають.

Першу частину даного мультику я не дивився. За перегляд сів зовсім незамутнений. Взагалі-то звичайно я так не роблю, намагаюся точно довідатися, що там було до цього, і для чого. Це правильний метод.

Але цього разу довеловся правильний метод нагло потоптати, плюнути на нього густою свіжою слиною, і дивитися відразу сіквел. Це тому, що я мультики взагалі-то не сильно люблю, особливо американського виробництва. Відбувається це тому, що там дуже мало буває кровищи, що розлітаються в різні сторони мозкових звивин і кілометрів ворожих кишок, що розповзаються по темних кутах.

От японське аніме - зовсім інша справа! Його можна дивитися годинами, і в кожну із цих годин всі перераховані вище принадності вдумливому глядачеві просто гарантовані. Даний підхід до мультовиробництва мене незмінно радує, і навіть, можна сказати, залишає в стані неминущого екстазу. Ну а якщо згадані японські мульти по сумісництву проходять ще й по відомству хентай - те... Слів отут взагалі не буває, залишаються одні прості, немудрі емоції.

Люблю японські мультики. А американські - менше. Ні, звичайно перші «Том і Джеррі» теж були однозначним рулезом і непередаваною крутью, отут говорити немає про що. Я їх дивився в підвалах підпільних клубів, у далекому дитинстві. У саму глуху першу годину ночі збиралися в провулку вулиці Морг самі сміливі, і тихо, притискаючись до стін чорних будинків, невірними кроками кралися у відеоклуби. І тільки всюдисущими, несплячими ночами бабусі були мимовільними свідками цих славних походів. «Їх було тринадцять прекрасних», - губами, що трясуться, повідували вони вдень про пригоди чорних лиховісних примар, ведомих одним темним чуттям, городами продираучихся у відомі тільки їм напрямках.

Гарний час був, так.

От, а ще трохи пізніше був такий мультик «Трансформери». І ще «Вольтрон», їх по каналі ICTV показували. От ці мультики мені подобалися просто невимовно, особливо в українському перекладі. Від однієї фрази «Скажи Мегатрону, нехай застрелиться, у нас перегони на виживання!” довго й голосно реготав, падаючи під стіл і надовго там завмирав. Переглянув потім усе в російському дубляжі й навіть образився - фігня, нецікаво.

Ну, у загальному-то, це теж все японські мульти, тому всі найвищі ступені, який я їх нагороджував вище - вони й до них теж ставляться.

Блін, перейду я коли-небудь до «Гарфілда»? Так, перейду.

«Гарфілд», чесно говорячи, не вразив. Може, це тому, що я першу частину не бачив, може по якійсь іншій причині. Але швидше за все, від того, що позиціонується він винятково як Комедія/для сімейного перегляду. Тобто в Америці він не то що рейтингу R не одержить, йому навіть PG13 ніяк не світить, тому що немає там ні сцен насильства, ні лайок, ні обнаженки (і добре, що немає, чесно говорячи, тому що Дженніфер Лав Хьюіт там - така, я вибачаюся, крокозябра, що просто немає слів).

А фільми без згаданих компонентів я, як би сказати, трохи недолюблюю. Я їх, прямо сказати, не розумію. Це, на мій погляд, навіть як би й не зовсім фільми. Отут прямо ситуація як з кастрованим мужиком - от він як би й мужик, а як би й не зовсім, тому що відсутній у ньому ця сама, я вибачаюся, мужикатість. От і з фільмами без лайки й голих цицьок приблизно та ж ситуація. Неповноцінні вони.

І навіть гумору у фільмі ніякого замічено не було. Десь в останні хвилин десять фільму він начебто б як з'явився. З'явився, ага, пройшовся гусячим кроком по екрані, і знову пропав. Так що вважай і не було його, болізного. А фільм без гумору - це як... ну, ви в курсі, у загальному.

У принципі «Гарфілда» і мультиком-то назвати не цілком правильно, тому як мультяшний там тільки сам Гарфілд. Ну, ще - відкрию страшну сюжетну таємницю - його двійник. Він теж намальований, так (невже б не догадалися?) А всі інші - вони дійсно знімалися, у реальному житті, а як же, звичайно. Знімалися, природно, як і покладено в мультику, погано.

Про сюжет не буду говорити нічого, громадянин Марк Твен у свій час відмінно прописав сценарій у своїй знаменитій трилогії «Принц і Жебрак», «Повернення Жебрака» і «Жебрак завдає відповідного удару». У цей час готується довгоочікуване продовження епопеї - «Помста Жебрака» і «Жебрак у кривавому вигарі». Загалом, нічого нового й цікавого в сюжеті, зовсім немає.

Коротше! Я так писати можу ще практично нескінченно, у мене відпустка. Але все-таки варто закруглитися. Фільм (або мультик, неважливо) - він простий як п'ять копійок. Дуже простий і дуже прісний. Малолітнім глядачам - до семи років приблизно - я думаю, сподобається, що танцює кіт це все-таки дуже круто. Усім іншим - строго по власному розсуду й призначенню лікаря.