Деякі вважають, що Стівен Кінг не вміє писати. ПисАти, звичайно. Деякі інші впевнено думають, що за Стівеном Кінгом не можна поставити фільм. І ті, і інші, зрозуміло, помиляються. Стівен Кінг писати вміє. І це цілком зрозуміло - будучи автором чотирьох десятків романів і сотні розповідей трохи меньше й гірше (а іноді й краще), досить дивно не вміти писати. ПисАти.
Особливо добре його романи читаються у віці років п'ятнадцяти! Гормони в підлітків вирують, ще несформрвані мозки жадають крові й порнухи - і романи товариша Кінга дають їм це в надлишку. Кров фонтанами, моторошні монстри, немислимі злягання, підліткові страхи - все як у кращих домах. Я знаю, я читав. ЧитАв.
Ще радує доскональне знання громадянина Кінга комплексів своїх співвітчизників. Перетворення людей в інопланетян (із зубами, що випадають, волоссям й іншими гарностями), озвіріння хатніх тварин, кровосмокчущі вампіри, ожилі мерці й машини (а іноді й ожилі мерці в ожилих машинах) - це все не може не радувати. Це, я б сказав, дає багату їжу для міркувань.
Ну й про кіно тут теж все достатньо просто. Кіно за Кінгом виходять в основному дуже гарні. Досить згадати кубриковського «Сяючого» із Джеком Ніколсоном, або «Мізері», або «Ловця снів» (див.), або «Воно» (див.), або «Зелену Милю», або «Куджо», або ту ж «Христину». Краса, однак.
Звичайно, бували й помилки. « Людина, що біжить» геть ні до чорта не годилася. Але там і від оригіналу мало що залишилося. «Газонокосарник» не вийшов зовсім - та адже й розповідь була зовсім про інше. Інших невдалих екранізацій не пам'ятаю.
Тихо мрію часом, щоб коли-небудь екранізували «Довгу прогулянку». Хоча книга, звичайно, однаково набагато краще, ніж навіть найзавзятіший фільм.
Помічено також, що дуже добре в Стівена нашого Кінга, нашого почесного танцюючого клоуна, виходять книги, де, по суті, нічого жахливого не відбувається. Де немає ніяких лиховісних мерців, блідих вампірів або особливо небезпечних демонів. Де є просто люди. Які поводяться так, що відразу стає зрозуміло - з такими людьми нам ніякі демони не потрібні. Вони нам, я вибачаюся, просто ні в яке місце. Не вийняти, не вставити. Люди, так. Що характерно, це й задовго до камрада Кінга було зрозуміло.
Серед згаданих умовно-документальних книг у предмета нашої розмови є рівно дві видатні - це «Рита Хейворт і звільнення із Шоушенка» (у перекладі вона, звичайно, називається «Домашня адреса: в'язниця») і «Здатний учень» (як не дивно, переведено правильно). Обидві ці книги екранізовані. «Рита...» навіть одержала там за щось «Оскара», але мова, незважаючи на це, не про неї. Мова про учня.
Десь в американській глибинці живе собі, не особливо тужачи й журячись, старий нацистський злочинець Курт Дюссандер. Він під час війни був начальником у концтаборі. Він там сотнями вбивав євреїв і українців. І може, навіть тисячами. Але очевидних щиросердечних мук це йому не заподіює. Совісті в нього немає, у мерзотника.
І от він живе. Приблизно років двадцять. А потім - його хитро вичислює простий американський хлопчик Тодд. Тобто він розуміє, що їхній літній сусід, і злочинець Дюссандер без строку давнини - це та сама, я вибачаюся, особа. Точніше, фашистська морда.
Але, як не дивно це нам може здатися, хлопчик Тодд - він і сам не дуже душевно чистий. Він не здає мерзенну німецьку морду тамтешньому каральному апарату, а навпаки, приходить до німця в гості й починає випитувати в нього - як там, у таборах, було, що й навіщо.
І це, звичайно, зрозуміло. Америка в тій війні брала участь мало (по наших мірках), тому тамтешнім дітям що шість мільйонів загиблих, що двадцять - це зовсім без різниці. У них там - чотириста з копійками тисяч втрат у війні, а вони однаково вважають, що це вони війну виграли. Вони там, є думка, в Америці, всі що діти малі.
А взагалі, сюжет навіває неясні сумніви. Є навіть таке припущення, що камрад Кінг - він великий кон'юнктурник. Пише строго під соціальне замовлення. Тільки треба написати про насильство в родині - от вам, діти, «Роза Марена». Тільки про шкоду абортів - от вам «Безсоння». Якщо про пияцтво - от він, «Сяючий». А якщо терміново потрібно про живих фашистів - і таке є, тримаєте, пацани, тільки дивіться не обпакайтесь.
Хоча існує ймовірність, що Кінг просто слідує випадковим рухам своєї знівеченої, бентежної письменницької душі. У цьому випадку, ми звичайно, повинні поставитися до згаданих метань із повагою.
Але незважаючи на всі мої причіпки, фільм «Здатний учень» - він гарний. Тому сильно заглиблюватися в сюжет я таки не буду. Я буквально скажу ще пару слів.
Пацанчик Тодд швидко вчиться у фашиста, як правильно поводитися з людьми, як брехати, шантажувати, бити, катувати, принижувати, а також як треба належним чином убивати хатніх тварин. Котів там, голубів. І так далі. Є думка, що далі в житті це йому сильно знагодиться.
Старого фашиста грає англійський актор Ієн Маккеллен. Актор він, звичайно, великого таланта. І німець у нього вийшов гарний. Старий такий. І дуже злісний. До того злісний, що просто дивно. Напевно, і сам Ієн теж не подарунок.
Пацана зіграв геть мені невідомий юний актор Бред Ренфро. Зіграв теж добре. Типаж «тупий агресивний підліток» вийшов чудовий, мені сподобався. Особливо коли він зарубав бомжа лопатою.
Коли коротенько - важкий фільм, так. Ну так адже й режисер - Брайан Сінгер, автор перших двох «Людей Х» - він талановитий. Коротше - рекомендую. Фільм, а не режисера.
PS: Плюс особисто мене, як запеклого фаната Червоної Армії, дуже порадувала сцена зі спалюванням поганої есесівської форми. Дивився й радувався (див. скріншот).
